6 жовтня 2016 року виповнюється 20 років з дня смерті Володимира Микитовича Єрохіна – відомого захисника київського “Динамо” другої половини 60-х років

 

“Залізний солдат” нашого “Динамо”

 

1952 рік був для київського “Динамо” першим з післявоєнних, коли команда досягла призового місця – стала віце-чемпіоном СРСР. Це було здійснено, по-перше, завдяки високому професіоналізму й новаторству її старшого тренера Олега Олександровича Ошенкова, а також в значній мірі потужній грі молодих і перспективних гравців, в тому числі й значної їх кількості з Закарпаття. Коман, Михаліна, Попович, Юст, Сенгетовський – це ще не повний перелік цих запозичених звідти чудових майстрів футболу. Вже наступного року, коли захисні редути команди покинув Микола Голяков, лише один молодий Тіберій Попович не в силах був допомогти таким асам захисту, як В.Голубєв та А.Лерман. Тому й виникла потреба пошуку гарного, молодого й перш за все надійного захисника. Закарпатці, які не втрачали зв’язок з рідним краєм і були в курсі усіх справ, які там коїлися, порекомендували О.О.Ошенкову запросити саме такого захисника з мукачівського “Динамо” – Володимира Єрохіна. До того ж він саме закінчував строкову військову службу в прикордонних військах Закарпатського округу й проблем з його переводом до київського “Динамо” не виникло.

Народився Володимир у Москві 10 квітня 1930 року, а у футбол почав грати вже 1942 року у дитячій команді московського “Електрика”, в якій вже в перші післявоєнні роки (1946-47) був у основному складі. Та вже наступного року він пішов служити в армію й потрапив до прикордонних військ та й ще в Закарпатті.  Звісно тут таке футбольне дарування одразу примітили й запропонували “за сумісництвом” пограти за мукачівську “Іскру”, на базі якої й було створене місцеве “Динамо”. Отак він і залишився тут грати й проявив усі свої здібності футболіста.

Коли 1953 року Єрохін з’явився у київському “Динамо”, то хтось з гравців одразу прозвав його “солдатом” за його високий зріст, струнку статуру й військову виправку, до того ж прикордонників взагалі усі поважали. Та цього року до основного складу його так і не залучили, але він став бронзовим призером чемпіонату СРСР серед дублюючих складів команд майстрів – це було його перше спортивне досягнення.

Та й наступного 1954 року, коли київське “Динамо” вперше заволоділо Кубком СРСР, його до “основи” залучили лише один раз (у Ленінграді в матчі з “Трудовими резервами” – 2:2). Навіть вже відсутність у команді А.Лермана не дозволила випередити йому більш досвідчених П.Тищенко та А.Ларіонова, які чередували себе на місці або захисника, або півзахисника. І тільки 1955 року Єрохіну нарешті вдалося в повній мірі зайняти місце в захисті команди, поділивши порівну по 13 матчів за сезон з самим В.Голубєвим.

Наступного 1956 року Володимир вже  займав “посаду” постійного захисника на правому фланзі (17 матчів з 22), грав він вже й у міжнародних товариських матчах. Але найбільшим його досягненням цього року було залучення до збірної команди України на Спартакіаді народів СРСР 1956 року, де він зіграв у більшості матчів й за третє місце в цих змаганнях отримав спеціальний іменний диплом.          

1957 року В.Єрохін був запрошений до складу збірної СРСР. Цього року з метою визнання найкращих, гідних грати у лавах збірної в відбіркових матчах Чемпіонату світу 1958 року у Стокгольмі (Швеція), з київського “Динамо” було запрошено аж 7 гравців. Звісно Єрохіна включили спочатку до складу другої збірної СРСР і він виїхав з нею до Бухаресту на товариський матч з другою збірною Румунії.

А ось у чемпіонаті СРСР цього сезону (шосте місце) Володимир провів 20 матчів з 22-х. Та все ж мабуть найяскравішою подією цього року  була його участь і чудова гра у матчі не з якоюсь там ісландською командою, а з минулорічним чемпіоном Франції – “Олімпіком” з Ніцци 1 вересня у Києві. Взагалі для футбольної спільноти столиці України цей матч був справжньою знаменною подією, бо грати київським динамівцям з командами такого рангу не часто доводилося. До того ж вони отримали перемогу (1:0) і що найособливіше – їх гра була відзначена на шпальтах футбольного періодичного видання світового рівня – у “Франц-футболі”.

Треба ще декілька слів навести про Володимира й не тільки, як футболіста, але й як чуйну людину, у якої не було в житті ворогів, бо усі його “обожнювали”. Як приклад, наведемо слова Олега Макарова з йото відомої усім книжки “Воротар”: “Словом, вечер прошёл замечательно. И столь же приятной была обратная дорога, потому что вокальный дуэт Лемешко – Ерохин почти до самого Киева исполнял все популярные песни советских композиторов, включая и те, которые рассчитаны на женские голоса. И кто бы мог подумать, что в груди нашего „железного солдата“ Ерохина бьётся такое нежное, мягкое сердце!“.

Вже наступного 1958 року в лютому Єрохін разом з Войновим виїхали у складі збірної СРСР на тренувальні матчі до Китаю. Нажаль, з п’яти проведених там матчів він зміг прийняти участь лише в одному (21 лютого в Гуанчжоу зі збірною Пекіна – 1:1, але це все ж таки мало велике значення в кар’єрі цього футболіста. До того ж, це дало привід для включення його до заявочного списку з 22-х гравців збірної СРСР на Чемпіонат світу в Стокгольмі. Він був присутнім на матчах цього чемпіонату, але нажаль в жодному з них участі не приймав.

А ось у складі збірної України В.Єрохіну більш поталанило. Він у складі цієї збірної, до якої були залучені в основному гравці київського “Динамо”, перебував у довготривалому турне з 17 листопада до 1 січня вже 1959 року по країнам Об’єднаної Арабської Республіки (тоді об’єдналися Єгипет з Сирією), Судану та Ефіопії. Тут було проведено 12 матчів (7 перемог, 4 нічиї та 1 поразка, а по м’ячам 32:18).

У чемпіонаті СРСР 1958 року (вже при старшому тренері В.К.Шиловському) він відіграв 20 матчів з 22-х, а у чемпіонаті 1959 року (вже при старшому тренері В.Д.Соловйові) – 21 матч з 22-х і навіть забив єдиний в своїй кар’єрі за київське “Динамо” гол – у матчі 17 жовтня у Києві з “Крилами Рад” Куйбишев (2:1). Це був не просто гол, а гол-красень. Ось як про це розповів читачам газети “Советский спорт” відомий журналіст Аркадій Галинський у нарисі “Гол с сорока метров”: “…Планомерный натиск волжан в конце концов увенчался голом, который был довольно хладнокровно забит Казаковым… Последовал естественный ответный штурм ворот волжан. Времени до конца игры оставалось не так уж много, и, как всегда, ободряемые своей публикой, динамовцы едва ли не всем своим составом ринулись на штрафную площадку “Крыльев Советов“. Угловой удар. Ещё один угловой удар. Кто-то из волжан в падении выносит головой мяч со штрафной площадки, и мяч, оказавшись в сорока метрах от ворот, пришёлся точно “по ноге“ киевскому защитнику Ерохину, а затем после его пушечного удара дал киевлянам ничейное положение.

Этот-то момент и оказался переломным… Второй гол, который решил исход состязания, был забит Лобановским…”.

Саме цього року В.Єрохін отримав звання “Майстра спорту СРСР”, а в українській газеті “Радянський спорт” за 20 жовтня був надрукований просто чудовий дружній шарж з приємним віршем на честь цього футболіста.

1960 рік був одним з найкращих для Володимира. По-перше, він став срібним призером чемпіонату СРСР (24 матчі з 30-ти) й отримав срібну медаль віце-чемпіона СРСР, а по-друге, він офіційно Республіканською радою тренерів Української РСР був включений до складу символічної першої збірної команди України.

На жаль, наступного “золотого” для київського “Динамо” сезону 1961 року Єрохін провів лише 2 матчі з 30, посунувшись з свого вже гадалося б й постійного для нього місця правого захисника для більш молодих дарувань, й претендувати на “золоту” медаль не міг. Володимир Єрохін взагалі за команду майстрів  “Динамо” Київ провів у вищому ешелоні радянського футболу 118 матчів і забив 1 гол.

Але й грати у футбол після цього не перестав. Обрав собі тернопільський “Авангард”, був там незмінним капітаном команди й ще 3 сезони відстояв у захисті аж до 1965 року включно, провівши за цю команду ще 129 матчів і ще 1 гол. До речі, 1963 року входив до списку “33-х найкращих” в УРСР під №2.

Потім Володимир Микитович повернувся до Києва й очолював клубні команди Дарницького вагоно-ремонтного заводу (ДВРЗ), де на посаді старшого тренера перебував рівно 25 років. І от тільки після цього вже за часів незалежності України зайняв місце адміністратора команди ветеранів київського “Динамо”. Та передчасна смерть перервала його футбольну кар’єру на цій ниві футбольного життя – він помер 6 жовтня 1996 року в Києві.. 

 

Вічна пам’ять цій чудовій людині,

яка усе своє життя віддала футболу

 й назавжди залишиться в наших серцях!