7 вересня 2016 року виповнюється 20 років з дня, коли перестало битися серце В’ячеслава Дмитровича Соловйова – відомого футбольного тренера, який 1961 року першим привів українську команду “Динамо” Київ до звання чемпіону СРСР

БІЛЯ КЕРМА КОМАНДИ ОБДАРОВАНИХ ГРАВЦІВ

 

Місце звільненого з посади О.О.Ошенкова в київському “Динамо” восени 1959 року одразу зайняв В’ячеслав Дмитрович Соловйов – колишній гравець московського ЦБРА, п’ятикратний чемпіон СРСР, який спочатку чотири роки безрезультатно працював з куйбишевськими “Крилами Рад”, потім отримав посаду державного тренера Управління футболу Спорткомітету СРСР, а на початку 1959 року навіть працював тренером-консультантом клубних команд у Китайській  Народній  Республіці. До речі, В.Д.Соловйов одразу дуже не хотів починати працювати з того, щоб якось зіпсувати відносини з вищим керівництвом футболом у країні, і в обох матчах з динамівцями Москви (як в столиці, так і перегравання матчу в Києві) одразу настроїв своїх підлеглих на мирний наслідок і при безбарвній грі обидва матчі були зведені до нульового нічийного результату.

Київське “Динамо” закінчило чемпіонат 1959 року лише на 7 місці серед 12 учасників першості по класу “А”. Цей рік був знаменним тільки тим, що команда вперше стала володарем одного з почесних призів, запроваджених 1958 року, а саме призу “За найменшу кількість порушень ігрової дисципліни”. Це саме й підтверджує, що з дисципліною в команді проблем вже майже не було, порядок тренерам вдалося, нарешті, навести, та ще й на багато років була закладена нова система виховання гравців і такий необхідний “клімат” у команді. До того ж, цей приз було вручено  команді ще й за розуміння того, що в конфлікти з московськими командами їм краще не вступати, тому що це ні до чого доброго не призведе.

Вже наприкінці року подали заяви на перехід до київського “Динамо” гравці московського “Локомотива” – майстри спорту Юрій Ковальов та Ігор Зайцев, а заяви про розлучення з командою написали Г.Грамматикопуло та А.Голодець. Щодо М.М.Комана, то він перейшов на тренерську роботу в тому ж “Динамо” Київ. Цього року київське “Динамо” покинув ще й В.Голубєв. З київської ФШМ було запрошено Вадима Соснихіна (до речі, взяли його як перспективного нападаючого), а також вперше в “основі” заграв Валентин Трояновський (повернувся у травні з Вінниці).

В’ячеслав Дмитрович Соловйов отримав у нащадок рідкісну кількість обдарованих футболістів, про таку вдачу можливо було тільки мріяти. Якщо його попередник О.О.Ошенков, був прибічником доброї фізичної підготовки, то В.Д.Соловйов нічого в тренувальному процесі вирішив не змінювати. Він обрав перспективний шлях. Вже з наступного року він узяв собі двох помічників – В.В.Терентьєва та М.М.Комана – і тут не помилився, тому що ці “орачі тренерського лану” багато років чесно й безкорисливо віддали команді.

З перших матчів першості 1960 року київське “Динамо” розпочала свій могутній рух вперед. Команда вже була впевнена в своїх можливостях і бажала тільки перемог і значних досягнень. Зі старту вона захопила лідерство в підгрупі й вдержувала його до останнього туру. Узяти хоча б матч з ЦСКА у Москві. Одна з найсильніших команд того часу, яка мала в своєму складі декілька гравців збірної СРСР, нічого не могла протиставити грі киян. При рахунку 2:1 на користь “Динамо” у другому таймі на 70-й хвилині московські вболівальники “рванули” на поле та зірвали матч. Динамівцям була зарахована технічна перемога (+:-).

У фінальній частині змагань кияни поступилися лише московському “Торпедо”, але головна справа була вже зроблена. “Динамо” довело свою можливість боротися за найвищі місця. В останньому матчі 23 жовтня в Ростові-на-Дону для того, щоб стати другим призером чемпіонату, достатньо було зіграти унічию. І, програючи вже на початку матчу, кияни знайшли в собі сили не тільки відігратися, але й більше тайму утримувати цей рахунок. “Срібний” гол ще в першому таймі забив Валерій Лобановський зі штрафного удару. 

Саме 1960 року київське “Динамо” двома складами загалом набрало 68 очок і команда вперше завоювала почесний приз радянського футболу – “За найбільше число очок в матчах основного та дублюючого складів”.

Вперше в Києві проходило вшанування других призерів чемпіонату СРСР, яке було проведене в Будинку офіцерів 2 грудня. З столиці приїхав поздоровити колектив київського “Динамо” та вручити нагороди голова Федерації футболу СРСР  Валентин Олександрович Гранаткін.

Саме старшому тренеру динамовців Києва на цих урочистостях було вручено приз за найбільше число очок, набраних основним і дублюючим складами.

15 грудня закінчився термін переходу гравців з команди в команду. До київського “Динамо” перейшли захисники М.Кольцов з Куйбишева і В.Щегольков з Одеси. Нажаль, в перших числах січня 1961 року Федерація футболу СРСР заборонила перехід Щеголькову, пояснюючи це тим, що він спочатку подав заяву до московського “Спартака” (!). Мало того, йому було заборонено взагалі 1961 року грати за команди класу “А”. Ох, скільки здоров’я коштувало старшому тренеру В.Д.Соловйову спростування цих висновків, щоб справедливість і правда перемогли.   

Почали награвати з основним складом і Василя Турянчика. На тренуваннях свої коронні прийоми футболісти відпрацьовували до автоматизму, багато уваги приділялося відпрацюванню стандартних положень – кутових і штрафних ударів. Саме на цих тренуваннях народився й славнозвісний “сухий лист“ Валерія Лобановського (удар з кутового безпосередньо в ворота).

Київські шанувальники футболу вже відчували, що от-от прийде великий заслужений успіх до їх улюбленців. Атмосфера біля кожного матчу була настільки напруженою, що гравці просто не могли цього не відчувати, і їх сили й бажання перемогти неймовірно зростали.

Авторитет класного гравця, яким раніше був В.Д.Соловйов, і його людська привабливість допомогли йому успішно вирішувати питання й учбово-тренувального процесу. Він проявляв постійну турботу щодо моральне виховання молоді, яка потрапила під його опіку, про підвищення її культурного рівня. Однак все ж успіх до команди прийшов не стільки з-за оздоровлення психологічного клімату, скільки з-за того, що вперше в своїй історії вона отримала могутню підтримку від місцевого футболу й підняла кількість вболівальників у місті в декілька разів. Достати квитки на 50-тисячний стадіон ставало з кожним роком, з кожним успіхом все проблематичніше. Гравці внутрішнє відчували цей заряд, він їх “заводив“, він їх кидав уперед, у них з’являлося не “друге дихання“ бігуна, а якесь “нове дихання“, вони забували про травми й втомленість. Це був єдиний магічний порив вболівальників і виконавців їх волі та їх бажань.

Ось такі обставини 1961 року й допомогли команді та її тренеру В.Д.Соловйову досягнути того, про що в той час ніхто навіть і не мріяв. Стати чемпіоном команді не з столиці СРСР – це повинно було, очевидно, статися просто “чудо від самого Господа“. І це чудо здійснила команда з столиці Української РСР – з Києва. Ті, хто був присутнім на передостанньому матчі “Динамо“ Київ з харківським “Авангардом“, ніколи в житті не забудуть почуттів, які оволоділи усіма при повідомленні, що такий тяжкий нічийний наслідок матчу все ж приніс перемогу динамівцям. Стадіон, який вмить спалахнув від саморобних факелів з газет – це те, чого до цього ніхто ніколи не бачив. Це не планувалося, як зустрічі челюскінців, це був не салют перемоги в Великій Вітчизняній війні, це було неймовірне, невивчене ще партійними органами джерело торжества й тріумфу місцевого населення, коли була відновлена справедливість і віра, а недосяжне стало можливим.

Враховуючи значні успіхи українського футболу 1961 року, Президія республіканської ради Союзу спортивних товариств і організацій УРСР в листопаді присвоїла почесне звання “Заслуженого тренера УРСР“ начальнику та старшому тренеру київського “Динамо“ В.Д.Соловйову.

Він разом зі своїми підопічними був зафіксований в багатьох друкованих виданнях: на дуже відомій всім поштовій карточці, яка з’явилася в продажі в усіх кіосках “Союздруку” в Києві, на обкладинці журналу “Фізкультура і спорт“ (це перша відома шанувальникам футболу ілюстрація, на якій портрети футболістів і тренерів “Динамо“ Київ зроблені в кольоровому зображенні) тощо. Також у Києві в продажі з’явився один з перших сувенірів про чемпіонів СРСР 1961 року – оригінальний фотомонтаж “Футбольная команда “Динамо” Киев” з віконцем, в якому при повороті внутрішнього диску була можливість переглянути фотографії усіх 15 гравців і старшого тренера команди. Виготовлений цей сувенір був  ММР “Динамо” (формат 8х8 см). Кількість виготовлених примірників сувеніру було досить незначною, тому що у шанувальників футболу він зустрічається дуже рідко. 

Урочисте вшанування чемпіонів було проведено 25 жовтня перед матчем динамівців з шведською командою “Хаммарбю”.  О 18 годині 15 хвилин прозвучав сигнал фанфар “Слухайте усі!” та оркестр заграв марш. Від імені президії Союзу спортивних товариств і організацій СРСР і Федерації футболу СРСР гравців команди “Динамо” Київ поздоровив голова федерації В.Гранаткін. “Ваша победа – результат огромной работы, которая проводится с футболистами в республике” – звернувся він до динамівців. Капітану команди та її старшому тренеру були вручені перехідний Приз чемпіонів СРСР і пам’ятний вимпел. І вперше нові чемпіони СРСР зробило навколо поля коло пошани з призом. Однак основні урочистості з вшанування команди київського “Динамо” були проведені тільки через місяць –  29 листопада в залі Жовтневого палацу культури Києва, де той же В.Гранаткін вручив 14 золотих медалей і дипломів новим чемпіонам країни.

Ще в середині 1961 року команду покинули все менш і менш потрібні І.Зайцев і В.Сорокін, а наприкінці року М.Каштанов. Також пішов на тренерську роботу В.Ерохін. Потрібно було готовити зміну основному воротарю команди Олегу Макарову, тому до команди були запрошені досвідчений Борис Разинський (з “Спартака” Москва) та молодий Віктор Банников (з Чернігова). З молодого поповнення до основного складу підключали Ф.Медвідя (прийшов з Ужгорода).

В першому колі чемпіонату СРСР 1962 року київські динамівці не знали гіркоти поразок. Перша поразка сталася лише в серпні у Донецьку з володарями Кубка СССР – “Шахтарем”. Але команда в своїй підгрупі вийшла знову на перше місце і тим самим довела закономірність минулорічної перемоги. Однак у фінальних матчах на цей раз зайняла тільки 5 сходинку. Позначилася дуже значна витрата фізичних сил і нервової енергії в цьому сезоні.

А вже з січня 1963 року керівництво футболу в СРСР розпочало планомірну, вперту й негласну боротьбу за обрізання можливостей комплектування київського “Динамо” за рахунок неукраїнських команд. І взагалі усі сили були витрачені щоб знизити рівень майстерності та підготовки цієї команди, запобігаючи підняттю її до вершин слави й випередження московських команд. Не подумайте, що це автором придумано. Все це має під собою багато незаперечних доказів. Почнемо хоча б з того, що запрошений до Києва Б.Козаков з Куйбишева чомусь в січні забрав назад свою заяву на перехід до команди, а В.Данилову з Ленінграду було відмовлено в переході нібито з тієї причини, що він “не подал ходатайства в свою команду и не явился на заседание комиссии“. Ось так-то! Можна зрозуміти, що до нього усі, хто переходив з команди в команду, зверталися до колишніх своїх “хазяїв” з якимись проханнями, щоб ті змилувалися й дозволили їм кинути своїх колишніх “годувальників”. Смішним, звичайно, усе це виглядало в футбольних колах. А тих, хто прагнув стати до лав київського “Динамо”, вболівальникам подавали з допомогою преси як “зрадників”. Тобто робилося усе, щоб іншим не кортіло.  

Одним з методів пошуку шляхів підняття рівня престижу московських команд була й перебудова щодо проведення змагань у вищому ешелоні чемпіонату СРСР. Багато московських футбольних функціонерів щиро вважали, що запроваджена в минулі три роки схема визначення чемпіона СРСР у два етапи сприяла можливості “пролізання” у лідери слабких команд, а найсильніші команди Москви при цьому обділялися. Саме тому знову все було повернуто до старої схеми розіграшів і збільшення класу “А” до 38 команд з вищим ешелоном (першою підгрупою) у 20 команд.

Якщо й це не докази, то пропозиція В.Д.Соловйову стати старшим тренером московського ЦСКА й одночасно олімпійської збірної СРСР – хіба це не підтвердження думки автора. А “народу” була надана наступна версія щодо того, чому В.Д.Соловйов залишив на початку 1963 року київське “Динамо” – бо розумів, що потрібно було досить багато часу на перебудову команди і тому “решил уйти”!?

Та й з олімпійською збірною, створеною ще 1962 року саме В.Д.Соловйовим, теж проглядалися якісь “інтриги”. Необхідність створення цієї збірної була продиктована прийнятим рішенням ФІФА про заборону грати на Олімпійських іграх 1964 року в Токіо гравцям, які приймали участь у матчах Чемпіонату світу. Старшим тренером цієї збірної вже тоді було призначено тренера київського “Динамо” В.Д.Соловйова, який, звичайно, ключовими гравцями до цієї збірної запросив своїх підопічних . І поки на протязі цього року кольори збірної захищало по п’ять-сім киян – збірна виглядала напрочуд добре зіграною. Узяти хоча б поразку з мінімальним рахунком (1-2) в Сан-Паулу від легендарного бразильського “Сантоса” – володаря Міжконтинентального кубку з участю Пеле, Зіто, Мауро і Жільмара, перемогу над “Флуміненсе” Ріо-де-Жанейро (1-0), нічию (0-0) з “Універсідад Католика” – чемпіоном Чилі 1961 і 1962 років.   

Та вже 1993 року до збірної почали включати на відповідальні матчі не завжди навіть трьох киян. Коли переграли збірну Фінляндії (вдома – 7-0 і на виїзді – 4-0), то на жаль В.Д.Соловйов, спочивши вже на лаврах слави, серйозно ні над чим не замислювався і очевидно так і не зміг вийти з ейфорії, що спіткала його.  Навіть не зовсім добрі результати його команди вже в другому турне по Південній Америці. Та ось прийшли й відбіркові матчі зі збірною НДР весною 1964 року. Так і не створивши боєздатного колективу прийшлося відвідати гіркоту поразки за результатами навіть трьох матчів. А ті, хто напевно підказував йому як розвалити створену ним чудову команду, одразу від нього відвернулися. Як наслідок, відвернулась від В’ячеслава Дмитровича й його подальша футбольна вдача і доля. Він не тільки не дотягнувся до фінального олімпійського турніру, але й на радянській ниві не досяг значних успіх, хоча й завоював славу тренера, який виводив команди на більш високий рівень.

СОЛОВЙОВ В’ячеслав Дмитрович – півсередній нападаючий, півзахисник, тренер (зріст 173 см). Майстер спорту СРСР, заслужений тренер УРСР (1961 р.), заслужений тренер Грузинської РСР (1968 р.), заслужений тренер Узбецької РСР (1972 р.), заслужений тренер Російської РФСР, один з провідних спеціалістів футболу в СРСР у 60-80-ті роки, один з найбільш авторитетних керівників радянського футболу в другій половині 70-х років. Народився 18 січня 1925 р. у м. Москві – вмер 7 вересня 1996 р. у м. Москві. У футбол почав грати 1938 р. у Москві в юнацькій команді “Локомотив”, потім грав 1943 р. в команді СКІФ (Спортивний клуб інституту фізкультури) Москва – за воєнний факультет ДЦОЛІФКа (Державного Центрального інституту фізичної культури), а 1944 р. в “Локомотиві” Москва. З 1945 р. по серпень 1952 р. грав у ЦБЧА (Центральний Будинок Червоної Армії, з 1951 р. – ЦБРА – Центральний Будинок Радянської Армії)  Москва, 1952 р. (з вересня) у команді м. Калініна (зараз – Твер),  1953 р. (по травень) у МВО (Московський воєнний округ) Москва. З червня 1953 р. по червень 1954 р. в “Торпедо” Москва. У вищому ешелоні чемпіонатів СРСР провів усього 142 матчі, забив 39 голів: за ЦБРА (ЦБЧА) Москва – 125 матчів, 38 голів (+ 1 матч 1952 р.);  за  “Торпедо”  Москва – 16 матчів, 1 гол і за команду м. Калініна – 1 матч. Учасник поїздки ЦБЧА в Чехословаччину 1947 р., учасник матчів ЦБЧА з “Партизаном” Белград (Югославія) 1946 р., збірною Софії (Болгарія), збірними Румунії, Фінляндії та Чехословаччини 1952 р. Досягнення: чемпіон СРСР 1946, 1947, 1948, 1950 і 1951 рр., грав у складі ЦБЧА Москва – другого призера чемпіонату СРСР 1949 р. (14 матчів з 34) і “Торпедо” Москва – третього призера чемпіонату СРСР 1953 р. (5 матчів з 20), володар Кубка СРСР 1948 і 1951 рр., переможець турніру команд майстрів класу “А” 1952 р. на приз Спорткомітету СРСР. В списку “33-х кращих” був під №1 1948 р. З вересня 1954 р. по 1957 р. був головним тренером “Крил Рад” Куйбишев (зараз – Самара).  1958 р. державний тренер Управління футболу Спорткомітету СРСР, 1959 р. (по травень)  тренер-консультант  клубних  команд у  Китайській  Народній  Республіці.  З липня 1959 р. по 1962 р. головний тренер “Динамо” Київ. З 1963 р. по червень 1964 р. головний тренер  ЦСКА (Центральний  спортивний  клуб  армії) Москва. З вересня 1962 р. по червень 1964 р. одночасно був головним тренером олімпійської збірної СРСР. 1963 р. входив до Ради тренерів при Федерації футболу СРСР. 1965 р. (по травень) начальник команди “Динамо” Москва, а з червня 1965 р. по 1966 р. її головний тренер. У 1967-68 рр. головний тренер “Динамо” Тбілісі, з 1969 р. по червень 1971 р. – “Динамо” Ленінград, з 1972 р. по липень 1975 р. – “Пахтакора” Ташкент. У 1976-80 рр. заступник начальника Управління футболу Спорткомітету СРСР. У 1977-79 рр. головний тренер “Нефтчі” Баку. З листопада 1980 р. по липень 1983 р. знову головний тренер “Динамо” Москва, з серпня 1983 р. по 1984 р. знову державний тренер Управління футболу Спорткомітету СРСР. 1985 р. (по травень) головний тренер “Нефтчі” Баку, з вересня 1985 р. по 1986 р. працював директором ЕШВСМ (Експериментальної школи вищої спортивної майстерності) Москва. З 1987 р. по серпень 1988 р. був головним тренером “Таврії” Сімферополь. З серпня 1989 р. по 1990 р. тренер-консультант  “Паміру” Душанбе,  у 1991-92 рр. – “Алги” Фрунзе,  з жовтня 1992 р. по червень 1993 р. – ЦСКА Ташкент. Досягнення: під його керівництвом “Динамо” Київ 1961 р. стало чемпіоном СРСР (вперше) та другим призером чемпіонату СРСР 1960 р., а “Динамо” Тбілісі було третім призером чемпіонату СРСР 1967 р., “Крила Рад” Куйбишев виграли 1956 р. зональний турнір у класі “Б” і перейшли до класу “А”, “Пахтакор” Ташкент 1972 р. став переможцем турніру в першому ешелоні та перейшов у вищий ешелон, “Таврія” Сімферополь 1987 р. стала чемпіоном УРСР – виграла зональний турнір у другому ешелоні й перейшла до першого, при його участі ЦСКА Москва 1964 р. стало третім призером чемпіонату СРСР. Закінчив Державний Центральний інститут фізичної культури і школу тренерів при цьому інституті (1954 р.). Багато років виступав у спортивних друкованих виданнях з проблемними статтями про шляхи розвитку футболу. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденом “Знак Пошани” (1957 р.).