30 листопада 2011 року на Конгресі Федерації футболу України (ФФУ) було офіційно відзначене 20-річчя цієї федерації. Саме тоді більшості шанувальників футболу не тільки в Україні, але й за її межами, одразу спало на думку – чому ж це футболу України вже було тоді 117 років (згідно з постанови тієї ж самої ФФУ від 3 липня 1999 року про затвердження дати народження українського футболу 14 липня 1894 року), а керівництву нашого футболу чомусь лише 20 років. Пробачте, але якщо розпочинати історію федерації тільки з часів незалежності, то виходить, що раніше ніхто футболом в Україні і не керував?.

Щось тут було зовсім незрозуміло пересічному громадянину. Може до 13 грудня 1991 року на теренах України був інший футбол? Не український, а совєтський. То чому ми відмічаємо день створення українського футболу 1894 року – тоді ж цей футбол був там галичанським, а точніше австро-угорським? Якась нісенітниця виходила. І це виглядало якось дивно. Може хтось не розумів ще тоді чогось, а може… комусь це тоді подобалось, якщо не припустити, що це комусь було вигідно?

Я тоді підготував великий нарис про справжню дату створення ФФУ й, вирішивши його надрукувати в газеті “Український футбол”, звернувся до головного редактора газети Сергія Бондаренка з проханням про це. Ось текст мого звернення: “Зараз я… перечитуючи “УФ” та дивлячись програми телебачення з сумом зустрів звістку що ФФУ збирається відсвяткувати своє 20-річчя саме як 13 грудня. І це не дивлячись на те, що я багато писав і в своїх книгах і в статтях що це недоцільно і несправедливо, бо Федерація футболу України народилася 1932 року і вже наступного року потрібно святкувати її 80-річчя. Але очевидно в ФФУ газет і книг не читають… Та Бог з ними! Але я завжди боровся усіма силами за унеможливленням фальсифікації фактів, особливо якщо вони знайдені з великою натугою в архівах і при перегляді величезної кількості газет і журналів давно минулих років. Та й під лежачий камінь вода не тече. Тому я й написав ще одну статтю до “УФ” і маю дуже велику надію, що вона буде надрукована”.

Відповідь я одразу отримав і ось її текст: “Щодо статті, то обов’язково її  надрукуємо…  А з приводу боїмося ми друкувати такі матеріали чи ні, то відповім відверто – ні, не боїмося, нам, чесно кажучи, по цимбалам, що про нас будуть думати у ФФУ. Для нас головне – істина“.

І дійсно моя велика за обсягом стаття під заголовком “Федерації футболу України не 20, а вже…  80 років!” побачила світло в газеті “Українській футбол” 5 березня 2011 року.  Чи щось від цього змінилося? Спочатку нічого. ФФУ відсвяткувало своє 20-річчя, а наступного року про справжнє 80-річчя ніхто й вухом не повів. Ніде жодного слова. Лише я ще надрукував у деяких спортивних виданнях кілька невеличких нарисів. Пройшло вже майже 5 років. Сказати про те , що ніяких зрушень немає, так це не так. Недавно заглянув на сайт нашої федерації й побачив, що там вже вказана дата її створення не 13 грудня 1991 року, а нова – 6 березня 1991 року, що хоча б юридично документально підтверджено. Тобто хоча б якісь кроки для встановлення справедливості все ж таки робляться. Тепер маю надію що нове керівницто нарешті набереться глузду й визнає існування Федерації футболу Української РСР і припише нарешті собі ще 59 років. Все це вирішиться саме діями ФФУ. Отож чи будуть наші функціонери святкувати 6-го березня своє 25-річчя, чи розум все ж переможе?   

Я добре розумію, що Федерація футболу вже незалежної України була створена дійсно 6 березня 1991 року і саме тоді на офіційній установчій конференції було обрано її президентом В.М.Банникова, і саме тоді ця федерація іменувалася вже Федерацією футболу України, а не УРСР, як до того часу.

Але ж такого просто неможе бути, що б українським футболом до цього 97 років ніхто не керував! Ну добре, до часів першої світової війни та революційних подій 1917 року при поділенні території сучасної України на Західну та Східну тут були місцеві органи управління футболом і єдиного територіального органу на жодній з цих частин не існувало. Щодо провісників нашої ФФУ на теренах сучасної України я вже раніше зупинявся в одному з попередніх нарисів. За часів до другої світової війни в Західній Україні (Галичина, Буковина, Закарпаття) теж не було єдиного керівного органу на цих територіях. Але ж на території Української Радянської Соціалістичної Республіки такий орган управління був – спочатку Секція футболу УРСР, потім вже після війни – Федерація футболу УРСР. То куди ж цей орган управління в нашій історії футболу запхати? Хіба не саме він перетворився у Федерацію футболу України вже незалежної? Чи може хоча б хтось у нас з прихильників футболу наважиться сказати, що Федерація футболу України не є правонаступницею Федерації футболу УРСР. Ніхто про таке навіть і не думає, бо це саме так.

То чому ж ми повинні вважати датою створення Федерації футболу України 6 березня 1991 року, а не дату створення такого ж керівного органу в УССР? Ні в кого з нас не має жодного сумніву, що нинішні функціонери футболу звичайно визнають вклад і досягнення українського футболу за часів УРСР під керівництвом С.Д.Романенка, М.С.Кузнєцова, А.Л.Ідзковського, Ф.М.Мартинюка, О.О.Ошенкова та М.Ф.Фоміних, адже саме при них були здобуті найвизначніші перемоги футболу України у 60-80 роках, а не за часів вже незалежності. Справжня дата створення керівного органу футболом в Україні вже давно відома і про це в газеті “Український футбол” вже тричі публікувалося, не кажучи ще й про видані книжки довідкового та історичного плану. До речі, проце вказано й в першому томі ого “Київського футболу на межах років”. Одразу наведемо дату – це 1932 рік (більш точні відомості нажаль потрібно ще встановлювати і на це потрібно націлити усіх, хто цікавиться історією і статистикою українського футболу).         

А тепер ще раз нагадаємо усім, кому не байдужа історія вітчизняного футболу, про перші кроки створення загальних керівних органів футболом за часів Радянського Союзу в Українській Радянській Соціалістичній Республіці.

*  *  *

Після революції 1917 року і створення Української Народної Республіки (УНР) вже 1918 року при Українському Міністерстві Здравія урядом УНР було прийнято рішення формування відділу фізичного розвитку, але прийшли більшовики і все зосталося не втіленим у життя. При владі “червоних” під час громадянської війни того ж 1918 року ВЦВК РСФРР запровадив декрет про обов’язкове військове навчання (Всевобуч). Вже 1922 року після закінчення громадянської війни загострилася боротьба між Всевобучем і комсомолом за керівництво розвитком фізкультури та спорту в СРСР, але скоро взагалі необхідність у Всевобучі відпала. У червні 1923 року декретом ВЦВК була створена Вища Рада Фізичної Культури (ВРФК) при ВЦВК СРСР. Відповідно в УРСР в жовтні цього року була створена ВРФК при ВУЦВК та при цій керівній організації місцеві ради при Губвиконкомах, які одразу охрестили “губсофіками”. Саме при цих губсофіках повинні були бути створені секції по окремим видам спорту, які б замінили місцеві Футбольні Ліги. Багатовладдя в футболі – Всевобуч, КСМУ, Губсофік, старі Ліги, а з 1924 року й окружні ради профспілок (ОРПС), привело до повної плутанини і безладу. Тому 1924 року було прийняте рішення передати усі клуби й гуртки у завідування місцевих профспілкових організацій під державним контролем з боку губсофіків. Однак до 1925 року в цих організаціях відділів чи секцій, які б конкретно займалися футболом, не існувало, тим паче, що в країні взагалі декілька років проводилася активна боротьба з футболом, як “буржуазним” видом спорту, яка навіть доходила до перетворення футболу в гру “без голів”. Врешті на місцях уся влада залишилася в руках ОРПС і саме вони почали запроваджувати свої власні змагання, не допускаючи туди ні гравців силових структур, ні учнів, ні студентів.

На державному рівні ВРФК та РФК республік не мали окремих підрозділів з управління футболом. У ці роки ідея “футболу без голів” трансформувалася в ідею “футболу горшка та корита”. Звичайно, так легше було контролювати тих, хто сидів за цим горшком і стояв у цього корита. Першими наводити порядок у футболі вирішили в Україні, і вже 1932 року у Харкові при УРФК була створена Всеукраїнська футбольна секція, головою якої було обрано Олександра Яковича Левітіна – відомого харківського суддю з футболу, автора дуже популярної в ті часи книжки “Правила гри у футбол у питаннях і відповідях”. Враховуючи викладене, є всі підстави саме 1932 рік вважати роком народження сучасної Федерації футболу України.

А 1934 року, коли столицю УРСР було перенесено до Києва, туди переїхала й УРФК при ВУЦВК з провідними харківськими спеціалістами з футболу В.А.Бляхом і І.С.Космачовим. І вже в Києві одразу ж головою Всеукраїнської футбольної секції було призначено Івана Сергійовича Космачова. Він змінив на цій посаді О.Я.Левітіна, який на думку керівництва виявився людиною не зовсім коректною.   

А вже 27 грудня 1934 року постановою ВРФК СРСР була створена Футбольно-хокейна секція – вища громадська організація з управління футболом в країні, яка повинна була допомагати ВРФК. Та в цей час одразу розпочалася боротьба між наркоматами  і профспілками за право очолювати фізкультурний рух. Профспілки почали активно створювати відомчі добровільні спортивні товариства (першими були “Спартак” і “Локомотив”).

Та вже 1936 року замість ВРФК при ЦВК СРСР був створений Всесоюзний комітет зі справ фізичної культури й спорту (ВКФК) при Раді Народних Комісарів (РНК) СРСР, в структурі якого був сформований відділ футболу та хокею, а також і громадська Секція футболу. В Українській СРР був створений республіканський комітет – Український комітет у справах фізичної культури та спорту при РНК УСРР (УКФС), який був розміщений у будинку по вул. Кірова, 43. Йому підпорядковувалися 15 обласних комітетів та комітет Молдавської АСРР (з центром у Тирасполі).

Наступного 1937 року наприкінці лютого при Українському комітеті у справах фізичної культури та спорту при РНК УСРР була створена Футбольно-хокейна секція (в подальшому в усіх засобах масової інформації вона здебільшого іменувалася просто як Секція футболу). Був затверджений склад цієї секції. Головою секції був призначений Самуїл Ізепильович Хавчин.

Вже після визволення території Української РСР від фашистського ярма 1944 року приступив до роботи й Комітет у справах фізичної культури та спорту при Раднаркомі УРСР. При комітеті одразу була відновлена й Футбольно-хокейна секція, яку очолив Степан Дмитрович Романенко, який переїхав до Києва. А 1946 року у зв’язку з перетворенням Раднаркому СРСР у Раду Міністрів СРСР з березня вже діяв Державний комітет зі справ фізичної культури й спорту (Держкомспорт) при Раді Міністрів СРСР. Трохи пізніше аналогічну зміну назви отримала ця установа й в Українській РСР.

Найгучнішою подією цього року був вступ Футбольно-хокейної секції Держкомспорту СРСР до Всесвітньої Федерації футбольних асоціацій (ФІФА) як повноправного члена цієї організації. А наступного року від Футбольно-хокейної секції Держкомспорту СРСР була відокремлена Секція футболу, як самостійна структурна одиниця. Стали самостійними й Секції футболу Республіканських комітетів з фізкультури та спорту при Радах Міністрів союзних республік, у тому числі й УРСР. До речі, тільки 1950 року в Держкомспорті від відділу футболу і хокею відокремився, як самостійний, відділ футболу.

Слід також відмітити, що з березня 1953 року по лютий 1954 року Державний комітет зі справ фізичної культури й спорту (Держкомспорт) при Раді Міністрів СРСР мав зовсім іншу назву й підпорядкування – Головне управління з фізичної культури та спорту при Міністерстві охорони здоров’я СРСР, яке не виправдало тих завдань, які на нього покладалися. За такий короткий час у республіках майже не встигли зробити відповідні зміни.

1954 року була створена Європейська футбольна асоціація (УЄФА) і Секція футболу Держкомспорту СРСР одразу влилася в її ряди. Також цього року відділ футболу Держкомспорту СРСР було перетворено в Управління футболу. Вже 1955 року до складу президії Всесоюзної секції футболу від УРСР увійшов М.М.Балакін.

Найбільш серйозної реорганізації керівні органи фізкультурою та спортом СРСР зазнали 1959 року. Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 9.01.1959 року Державний комітет зі справ фізичної культури й спорту (Держкомспорт) при Раді Міністрів СРСР було ліквідовано, а замість нього 17 березня на установчій конференції була створена громадська організація – Союз спортивних товариств і організацій СРСР, який очолила Центральна рада цього союзу, в яку увійшли представники профспілок, комсомолу, ДСТ, Радянської Армії та ДТСААФ, міністерств і відомств. На цей союз була покладена уся повнота керівництва фізичною культурою та спортом в СРСР і при ньому було створено Управління футболу. Ще з 1 березня були ліквідовані Комітети з фізкультури та спорту союзних республік. В Українській РСР це було проведено навіть раніше – постановою ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР від 23 січня.

А вже 26 травня була сформована громадська організація з управління футболом в країні – Федерація футболу СРСР, яка зберегла за собою право членства у ФІФА та УЄФА. До 1968 року вона була єдиним офіційним органом з управління футболом у СРСР. До складу Федерації входили представники республіканських федерацій, Москви та Ленінграду, спортивних товариств, міністерств і відомств, профспілкових і комсомольських організацій, фахівці футболу, медичні та наукові працівники, висококваліфіковані майстри спорту, представники спортивної преси, радіо, кіно та телебачення.           

В середині травня 1959 року на установчому пленумі була створена й Федерація футболу УРСР. Головою Федерації було обрано Миколу Миколайовича Балакіна. Однак вже наприкінці травня з боку Республіканської ради Союзу спортивних товариств і організацій почали надходити рекомендації щодо необхідності більш серйозного підходу до виборів голови Федерації. М.М.Балакін, як надзвичайно чесна людина в питаннях спорту, не витримав цих закулісних чвар і від посади відмовився. На нових зборах президії Федерації футболу УРСР вже в перших числах липня новим головою було обрано Миколу Степановича Кузнєцова.

Ні в якому разі не можна обійти стороною події, які сталися вже 1962 року. Федерація футболу УРСР у зв’язку з високим рівнем розвитку українського футболу почала ставити питання щодо можливості вже в недалекому майбутньому створення в республіці свого вищого ешелону, а потім навіть, що особливо дивно, й питання подачі заявки на входження УРСР до ФІФА, як самостійного члена цієї організації (аналогічно входженню УРСР до ООН). Голова Федерації футболу УРСР М.С.Кузнєцов скрізь усіх повідомляв, що це питання вже погоджено з Федерацією футболу СРСР, і що на черговому конгресі ФІФА делегація СРСР збирається поставити його до розпорядок дня.  Він про це навіть розповів декільком тисячам київських уболівальників у травні на засіданні Київського клубу любителів футболу на трибунах Республіканського стадіону ім. Хрущова.  Читач, очевидно, розуміє наскільки все ж абсурдною була ця ідея (навіть під час деякої “відлиги”) при боротьбі, яка ніколи не припинялася, з усіма виявами націоналізму в Україні та хоча б найменшими рухами в бік її незалежності в будь-якому вигляді. Навряд чи ставилося це питання на конгресі ФІФА, однак було ясно, що футбольна кар’єра М.С.Кузнєцова  завершилася. Так воно й сталося.              

Саме в ці роки з”явилася й перша офіційна емблемаі Федерації футболу Української РСР (наведена на початку цього нарису). А через декілька років для членів Федерації футболу УРСР були замовлені значки з цією емблемою.

Події, які сталися 1962 року, коли Федерація футболу УРСР зажадала трохи незалежності, не могли залишитися без наслідків. І вже в середині травня 1963 року на засіданні президії Федерації футболу УССР головою федерації було обрано Антона Леонардовича Ідзковського.

Але й цього було замало, усі без винятку потуги до самостійності потрібно було викоренити вщент. Тому вже на початку січня 1964 року в Києві було проведено звітно-виборчий пленум Федерації футболу УРСР, на якому вирішувалися усі питання, пов’язані з футбольним життям і проблемами українського футболу за останні три роки. На цьому пленумі була переобрана президія федерації та обрано нового голову – Федора Март’яновича Мартинюка, який до цього працював головою Житомирської обласної ради Союзу спортивних товариств і організацій.  Його одразу було включено й до складу президії Федерації футболу СРСР. 1968 року на звітно-виборчих зборах Ф.М.Мартынюк знову був переобраний на черговий термін на своєму посту.

А 29 грудня 1968 року було відновлено Державний комітет з фізичної культури та спорту (Держкомспорт) при Раді Міністрів СРСР і під такою назвою ця організація проіснувала аж до 1991 року. Звісно такий же комітет було створено й при Раді Міністрів УРСР і він, як правило, скорочено іменувався Спорткомітетом УРСР. І вже з 1969 року Федерація футболу СРСР вже знову діяла під керівництвом державного органу  – Управління футболу Держкомспорту СРСР, а Федерація футболу УРСР – Управління футболу Спорткомітету УРСР. До речі, начальником цього управління 1971 року було призначено Олега Олександровича Ошенкова. Він одночасно став і головою Федерації футболу УРСР. 1973 року на звітно-виборчому пленумі Федерації футболу УРСР О.О.Ошенкова переобирають знову на цьому посту, а до Ради Федерації футболу СРСР було включено ще одного представника від УРСР – М.М.Михалину.

Та вже 18 березня 1975 року на звітно-виборчому пленумі Федерації футболу УРСР головою федерації обирають Миколу Федоровича Фоміних. Вже наприкінці 1977 року до ради Федерації футболу СРСР увійшов М.М.Балакін, а до складу її президії М.Ф.Фоміних, як голова Федерації футболу УРСР та одночасно начальник Управління футболу Республіканського спорткомітету. А 1983 року за результатами огляду-конкурсу роботи федерацій футболу союзних республік, Москви та Ленінграду перше місце зайняла Федерація футболу УРСР.

На початку 80-х років Федерацією футболу УРСР була змінена офіційна емблема Федерації футболу УРСР. Вони мали хоча й спрощений вигляд, але все ж біль сучасний – вже з смугастим м’ячем. У багатьох друкованих виданнях, у тому числі й міжнародних, саме це зображення займало чільне місце як офіційна емблема федерації.

 

29 квітня 1987 року в Києві було проведено черговий звітно-виборчий пленум Федерації футболу УРСР, на якому головою федерації був обраний Юрій Олександрович Пустоваров, який змінив на цьому посту М.Ф.Фоміних.

Вже в серпні 1988 року Рада Міністрів СРСР, ВЦСПС і ЦК ВЛКСМ прийняла постанову “Про вдосконалення управління футболом, другими ігровими видами спорту та додаткових заходів з упорядкування утримання команд і спортсменів з основних видів спорту”, в якій велося про створення Футбольного Союзу СРСР. І установча конференція цього союзу була проведена 13-14 грудня цього ж 1988 року в Москві. Щоправда, на цій конференції проект Статуту Футбольного Союзу СРСР, підготовлений начальником Управління футболу та хокею Держкомспорту В.Колосковим, було визнано недосконалим. Розпочалася “затримка часу” – вирішили створити комісію з 25 чоловік для доробки Статуту, хоча представники Києва, які були присутні на конференції, одразу передали до президії свій альтернативний і більш досконалий проект Статуту, до речі, усіма підтриманий, і його можна було б одразу й затвердити. Але усі чудово розуміли, що В.Колосков, який претендував на посаду голови Футбольного союзу СРСР, на цій конференції вже не буде підтриманий, і тому він зробив усе, щоб було прийняте рішення про проведення нової установчої конференції, а терміни її проведення не обумовив, тобто бажав провести її як пізніше. Розпочиналася дуже цікава для шанувальників футболу країни боротьба за владу в “футбольному царстві” цілковито трухлявої “країни розвинутого соціалізму”.

Наприкінці лютого 1989 року Держкомспорт СРСР повернувся до проблеми створення Футбольного союзу СРСР. Однак знову це питання не було вирішене. Та вже наприкінці березня на тренерській раді Федерації футболу СРСР все ж був розглянутий проект Статуту Футбольного союзу СРСР, який запропонував для обговорення голова комісії з розробки цього статуту В.Артем’єв. Однак в результаті проведених дебатів було запропоновано дуже багато поправок до цього проекту, до того ж з’явився ще й альтернативний проект – практично той самий, що вже розглядався на першій установчій конференції. Зоставався й другий альтернативний проект киян.

Друга конференція зі створення Футбольного союзу СРСР все ж відбулася 1 червня. І мало хто чекав, що буде прийняте якесь рішення, але воно було прийняте. Запропонований В.В.Лобановським варіант створення не Футбольного союзу СРСР, а Союзу футбольних ліг, знайшов у цій ситуації підтримку більшості. Малося на увазі, що в СРСР віднині будуть два керівних органи з футболу – Союз футбольних ліг (професійна організація, що займається питаннями проведення чемпіонату СРСР) і Федерація футболу СРСР (громадська організація, що займеться питаннями збірних СРСР і дитячо-юнацького футболу). Звичайно, зберігалася й структура Управління футболу при Держкомспорті, тому що хтось все ж таки повинен був наглядати за самим процесом у цілому.

Установча конференція нової, самостійної, професійної спортивної організації – Союзу футбольних ліг СРСР була проведена наприкінці липня. До адміністративної ради цього союзу увійшов і В.В.Лобановський, та крім нього відомі українські фахівці Ю.Заболотний і Є.Лемєшко.

При створеній трійній структурі управління футболом у СРСР чекати неприємностей слід було постійно. З самого початку, коли Союз футбольних ліг прийняв рішення по новій структурі проведення чемпіонату СРСР 1990 року, одразу ж Федерація футболу СРСР вирішила потрібним відмінити це рішення, мотивуючи не тим, що вона з чимось в новій структурі не згідна, а посилаючись на відсутність в день його прийняття на адмінраді Союзу “таких видных футбольных деятелей”, як Бєсков, Нетто та Яшин. Не маючи ніяких прав на проведення чемпіонатів в лігах радянського футболу, Федерації дуже хотілось показати усі, що вона стоїть вище Союзу ліг. Однак причина цієї неповаги прийнятих постанов була тільки в одному – начальник відділу футболу Держкомспорту СРСР В.Колосков готовив під себе місце тепер вже голови Федерації футболу СРСР і будь якими шляхами намагався зберегти чільну роль цієї громадської (непрофесійної) організації у радянському футболі.

До речі, наприкінці грудня 1989 року в УРСР пройшли перевибори голови Федерації футболу УРСР і на цю посаду знову було обрано колишнього начальника відділу футболу Спорткомітету УРСР Миколу Федоровича Фоміних, який все ж повернув собі цю посаду.

9-10 січня 1990 року в Москві в конференц-залі Держкомспорту СРСР була проведена Всесоюзна конференція з футболу, на якій було проголошено, що працівники Управління футболу Держкомспорту “переходять” до Федерації футболу СРСР и під них був зроблений новий Статут цієї громадсько-державної організації. Приголомшлива більшість голосів проголосувала за цей Статут, у якому чітко було записано, що Футбольний союз ліг, створений в минулому році, переходить під управління Федерації футболу (практично як комітет федерації). З виступаючих тільки один О.П.Базилевич нагадав усім учасникам конференції, що Футбольний союз ліг був створений як самостійна професійна організація на установчому з’їзді, має свій Статут і розрахунковий рахунок у банку, тобто передача цього Союзу в якості структурного підрозділу Федерації футболу СРСР юридично незаконна. Однак на його виступ ніхто навіть не звернув уваги.

Одноголосно, як і передбачалося, головою Федерації футболу СРСР було обрано В.И.Колоскова (керував федерацією фактично по 1991 рік включно). Цікаво, що кандидатуру Колоскова запропонував голова Федерації футболу УРСР М.Фоміних (?!).

В резолюції було відмічено “о нецелесообразности создания Союза футбольных лиг СССР и считает необходимым образовать в структуре Федерации Комитет по проведению всесоюзных соревнований среди штатных команд мастеров, признанных ФИФА как “нелюбительские”. Виявляється, все можна “зробити” мирно, без усяких там війн. Однак для особливо “непокірних”, в тому числі й В.В.Лобановського, була організована зустріч у Ідеологічному відділі ЦК КПРС, а після неї у будь які часи, навіть, не дивлячись на “перестройку” в країні, самі розумієте, навряд чи хто міг вже висловити своє бачення, яке йшло у розріз баченню партії.

Однак, що ви думаєте, “непокірні” не змирилися і скликали Надзвичайний з’їзд Союзу футбольних ліг СРСР, який було проведено в Москві 28 січня. На з’їзд прибуло 490 делегатів з 710, що висловили бажання прийняти участь у ньому. Причина одна – “залякування” зверху, а точніше – їм просто “порекомендували” не їхати до Москви на цей з’їзд щоб уникнути неминучих наслідків. Надзвичайний з’їзд, звичайно, не погодився з резолюцією Федерації футболу СРСР і постановив продовжувати роботу з вирішення організаційних питань Союзу футбольних ліг на місцях. Однак на з’їді була зроблена одна наївна похибка – було вирішено домовитися з Федерацією футболу СРСР та Держкомспортом СРСР. І після завершення з’їзду керівництво Союзу футбольних ліг СРСР пішло до Держкомспорту, щоб сісти за стіл переговорів, але… стіл був зайнятий іншими (і кім ви думаєте? Звичайно – Колосковим, а після нього іншими керівниками чисельних служб цього державного відомства). Ніхто там і не думав про щось домовлятися. Ось так і не інакше!… Тоді вирішили звернутися до Верховної Ради СРСР… з запитом і до Ради Міністрів СРСР… передали документи. Таким чином, все було відкладено на невизначений термін.

Робочі зустрічі з Федерацією футболу СРСР все ж розпочалися через тиждень, але домовилися тільки про сумісне проведення чемпіонату СРСР. Можете собі уявити, з яким настроєм повіз збірну СРСР на Чемпіонат світу в Італію В.В.Лобановський. Та дуже скоро він, очевидно, “плюнув” на все це, бо напевно зрозумів, що в такій “ідіотській” країні щось зробити людське, про що все життя мрієш, ніколи не вдасться, та поїхав у місця “не столь отдаленные”… – до Об’єднаних Арабських Еміратів (!!!).  І слава Господу, бо в минулі часи прийшлося б відправлятися куди-небудь на Соловки чи Колиму, а в Еміратах хоча б не було російських морозів – цілий рік тепло, якщо не сказати – жаркувато. Не одне, так, чорт забери, інше. А здоров’я, пробачте, не сталеве, серце як у всіх – з однієї матерії.

*  *  *

Вже на початку червня 1990 року група народних депутатів Верховної Ради УРСР написала звернення до українських футболістів, тренерів, любителів і шанувальників футболу. Виходячи з того, що цей документ є історичним у футбольному житті України, слід навести його в більш-менш повному обсязі:

“Шановні друзі!

У час перебудови нашого суспільства стала очевидною криза спортивного життя, зокрема футболу на Україні.

Беручи до уваги той факт, що незабаром в Італії буде проводитися чемпіонат світу з футболу, ми, народні депутати СРСР і УРСР, хотіли б, звичайно, бачити серед 24 фіналістів змагань чемпіонату світу збірну команду України з футболу. Однак, для цього необхідно створити незалежну федерацію футболу УРСР. Але, оскільки, теперішній склад федерації футболу республіки негативно ставиться до ідеї незалежності футболу на Україні, вважаємо за необхідне скликати федерацію футболу УРСР і порушити питання про переобрання членів федерації на альтернативній, демократичній основі, Тільки тоді футбольні клуби України і національна збірна зможуть репрезентувати республіку в кубках УЄФА, чемпіонатах світу, Європи й Олімпійських іграх.

Маючи футбольні команди майже в кожному місті й селі, було б доцільно проводити чемпіонат України…

Народні депутати УРСР І..Деркач, П.Мовчан, І.Драч, Л.Кравчук, Я.Кендзьор, І.Юхновський, С.Хмара, Д.Чобіт, В.Чорновіл, Л.Скорик, Л.Танюк, Ю.Костенко, В.Івасюк та інші”.

Про що там казати. Це була пісня абсолютно для усіх шанувальників футболу в Україні. Практично, не було жодного, хто б це не підтримував. До того ж вже 16 липня 1990 року була прийнята Верховною Радою УРСР Декларація про державний суверенітет України. Але все ж  найбільш цікавою подією цього року було відправлення 8 серпня Міністерством закордонних справ УРСР за підписом міністра А.Зленка листа до ФІФА для розгляду прикладеного до листа звернення голови Комісії Верховної Ради УРСР з питань культури та духовного відродження Л.Танюка з проханням прийняття Федерації футболу УРСР до членів ФІФА, посилаючись на принципи, закладені в Декларації про державний суверенітет України. А 4 вересня 1990 року Генеральний секретар ФІФА Й.Блаттер надав ґрунтовну відповідь Міністерству закордонних справ УРСР, зміст якої полягав у тому, що Федерація футболу УРСР може бути прийнята до ФІФА тільки в тому випадку, “якщо Українська РСР отримає політичну незалежність”.

Однак у той час суперечності між – з одної сторони Федерацій футболу СРСР і УРСР, а з другої сторони Союзу футбольних ліг СРСР та керівництва футбольних клубів і команд майстрів УРСР до кінця року настільки загострилися, що взагалі виникла загроза проведенню будь-яких змагань 1991 року. В середині жовтня представники українських команд на своїй нараді в Києві навіть висловилися за створення незалежної Асоціації професійного футболу України та за проведення самостійного чемпіонату  Республіки. Тільки після цього “зламалася” Федерація футболу УРСР, так як зрозуміла, що запахло “смаженим” і скоро від неї не залишиться й “мокрого місця”.  Вона запропонувала вищу лігу чемпіонату СРСР поки що не ламати, а ось усі інші команди УРСР вивести з інших ліг і провести між ними свій чемпіонат УРСР.

Однак в перших числах листопада на розширеному засіданні Федерації футболу УРСР все ж, нарешті, усі згадали про правові наслідки всіх цих нововведень і в першу чергу про діючу Конституцію УРСР, яка, до речі, рішенням Верховної Ради УРСР повинна була бути до 30 листопада 1990 року приведена у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет України. І усі дружньо вирішили почекати поки правові колізії нададуть підстави для проведення реорганізації системи, що існувала. Але вже в цьому році політичні події в СРСР призвели до того, що структура урядових органів була змінена. Спорткомітет УРСР було перетворено у Держкомітет України зі справ молоді, фізкультури та спорту, а в ньому відділ футболу перестав існувати – розчинився у відділі спортивних ігор. Більшість працівників відділу футболу була переведена до штату Федерації футболу УРСР (поки ще не України), яка з нового 1991 року повинна була стати самостійною громадсько-державною організацією.

І от вже 6 березня 1991 року в Києві відбулася установча конференція Федерації футболу України (звертаємо увагу читача, щ це вже не федерація УРСР, а федерація України). Саме 6 березня 1991 року офіційно була створена Федерації футболу України (вже незалежної). Новим головою федерації було обрано відомого в минулому воротаря  київського “Динамо” і збірної СРСР Віктора Максимовича Банникова, а також був прийнятий Статут цієї федерації. Радою Федерації футболу України на прохання Федерації футболу СРСР була надана згода на догравання чемпіонату СРСР 1991 року за участю українських команд і на участь українських гравців у відбіркових матчах Чемпіонату Європи 1992 року у відповідь на обіцянку голови Федерації футболу СРСР В.Колоскова, як віце-президента ФІФА, підтримати Федерацію футболу України у міжнародних структурах і прийнятті її до членів ФІФА. Наведемо цитату з статті газети київських динамівців “Атака” за лютий 1991 року на порозі установчої конференції ФФУ:

“…Шанувальникам футболу відомо, через що виникла потреба в цьому благородному зібранні: зник колишній фундатор федерації – Держкомспорт УРСР, на його місці виник новий державний орган, який займатиметься справами молоді та спорту. Це – привід для створення принципово нової, незалежної національної федерації, якої зачекався український народ…”. 

І від цієї дати – 6 березня неможливо “відхреститися” тільки з причини, що Україна ще не була незалежною державою. Бо саме ще 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР була прийнята Декларація про державний суверенітет України, тобто, вже зроблений перший крок до її незалежності. А перший крок до самостійної незалежної української федерації футболу було зроблено саме 6 березня 1991 року на її установчій конференції. І саме ця дата є датою створення Федерації футболу вже незалежної України.

У серпні 1991 року після політичних подій у СРСР і спроби скоєння державного перевороту вже 24 серпня Україна на сесії Верховної Ради УРСР заявила про свою незалежність. У футбольних колах ці політичні події сприйняли з єдиним і основним питанням – а що ж тепер далі робити?  Вже 2 вересня відбулося засідання бюро виконкому Федерації футболу СРСР, на якому були обговорені питання подальшого розвитку футболу на теренах колишньої великої держави. Учасники наради згодилися, що шляхом переговорів і консультацій з представниками федерацій республік потрібно було б добиватися того, щоб через події, що сталися, ні в якому разі не постраждав футбол. Усі розуміли, що необхідно довести до кінця хоча б ті всесоюзні змагання, які пройшли більше половини свого терміну (насамперед – чемпіонат СРСР), а також не допустити припинення існування збірних СРСР, які здатні в майбутньому році виступити в фіналах великих міжнародних змагань. Все це було б просто нерозумно. В принципі на цій нараді й нічого іншого не могло бути прийнято. Очевидно, це все ж було найбільш мудрим рішенням.

Вже після прийняття Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року Акту про незалежність України та створення самостійної держави Україна, 10 вересня відбулося засідання виконкому Федерації футболу України, на якому було прийняте звернення до усіх обласних федерацій, до тренерів, футболістів і уболівальників, суть якого зводилася до одного – прийняти участь 1 грудня в республіканському референдумі й проголосувати за незалежність України. Тільки таким чином була можливість здвинути з “мертвої  точки” організацію власного чемпіонату та входження до світових структур футболу – ФІФА та УЄФА. Була визначена й дата проведення пленуму Ради федерації – 13-14 грудня, тобто вже після всенародного визначення. Таким чином, Федерація футболу України вибрала, очевидно, все ж єдиний слушний – правовий шлях, без грюкання дверима та образ колишніх “хазяїв”. 

І вже 13-14 грудня 1991 року в Києві, на засіданні Ради Федерації футболу України було прийняте історичне рішення – вихід з складу Федерації футболу СРСР. Офіційно була зроблена заява, що, згідно всенародного референдуму 1 грудня 1991 року, Україна стала незалежної державою, а Федерація футболу України є (а не стала) самостійною, незалежною, громадською організацією, тобто була підтверджена вже наявність у офіційно створеній державі Україна її керівного органу футболу – її федерації. Голова цієї федерації В.М.Банников зачитав проект заяви про зупинення членства в складі союзної структури. Текст заяви було затверджено одноголосно. Сталося це о 14-ій годині 21-ій хвилині 13 грудня. О 16-ій годині заява була передана факсом до штаб-квартир ФІФА та УЄФА. Також було вирішено питання щодо структури проведення першого чемпіонату та розіграшу Кубка України.

Таким чином, ми повністю визначилися з основними подіями щодо історії створення керівних органів українського футболу за часів Радянського Союзу та незалежної України. Тепер читач і сам бачить що відмовлятися від насиченої та цікавої спадщини не тільки не можна, але й згубно.

Дуже хотілось би щоб керівництво нового складу Федерації футболу України з належною відповідальністю віднеслися до дати створення своєї організації. Зводити все до отримання незалежності Україною і починати з цього часу відлік своєї історії просто неможливо, нерозумно та недоцільно, тому що одразу виникає багато питань. Зараз достовірно доведено, що першою керівною конкретно футболом організацією в Україні (тоді УРСР) була Всеукраїнська футбольна секція, створена 1932 року.

 

                                                                     Анатолій Коломієць

 

 

Голови керівного органу футболу України за часів СРСР: