Майже всім справжнім шанувальникам футболу України відомо ще за часів СРСР та й зараз завдяки багатьом сайтам Інтернету та ЗМІ про те, що за часів Російської імперії збірна команда Одеси начебто була не тільки однією з найкращих футбольних команд, але навіть і чемпіоном цієї імперії. Та дехто щось чув і про те, що такі-сякі погані росіяни тоді це не визнали й безсоромно не затвердили одеситам таке їх досягнення. То в чому ж справа? Чи це дійсно так,  і як насправді все це виглядало? Відповідь на це наведена нижче й, до того, все, про що буде йти мова, документально підтверджено й ніяких сумнівів з цього не може бути.

*  *  *

У Російській імперії перший чемпіонат було проведено 1912 року з 14 вересня по 7 жовтня (тут і надалі дати наведені за старим стилем). Учасників чемпіонату було п’ять: Москва, Санкт-Петербург, Київ, Одеса та Харків. Однак одесити відмовилися від запланованої гри з харків’янами через те, що їх суперники чомусь із здавалося б незрозумілих причин декілька разів міняли дату проведення цього чвертьфінального матчу й останній раз призначив його на 14 вересня, тобто за два дні до проведення наступного, вже півфінального матчу. А кияни теж не поїхали до Санкт-Петербургу на півфінальний матч начебто через ущемлення представництва Києва у складі правління Всеросійського Футбольного Союзу та через образу за відмову київському воротарю Оттену прийняти участь у Олімпійських іграх у складі збірної Росії. Таким чином, у І чемпіонаті Російської імперії замість п’яти матчів було проведено тільки три. Харків у півфіналі 16 вересня вдома програв збірній Москви (1:6) і в фіналі цього першого чемпіонату в Москві зустрілися збірні Москви й Петербурга (2:2, 1:4).

Щодо другого чемпіонату Російської імперії 1913 року, то спочатку виникло рішення про його проведення саме в Києві через те, що в “древней столице” імперії 1913 року були заплановані такі заходи, як Всеросійська промислова виставка й Перша Російська Олімпіада. Передбачалося результати футбольних змагань Олімпіади 1913 року, яку планувалося провести в серпні, зарахувати як результати чемпіонату Російської імперії й оголосити переможця Олімпіади чемпіоном Російської імперії 1913 року. Звісно, це було б найбільш слушне й обґрунтоване рішення. Документальним підтвердженням цього є досить багато нарисів з газет цього року. Ось цитата лише з одного з них, а саме з “Николаевской газеты” №2200 за 1 червня: “…Николаевский спортивный клуб получил приглашение из Петербурга принять участие в розыгрыше первенства России, который будет иметь место в Киеве в последних числах августа с.г… Розыгрыш этот будет проводиться между Петербургом, Москвой, Харьковом, Одессой, Киевом и Николаевом, причем на покрытие расходов всех участников ассигновано 3000 рублей…”.

Однак нічого з цього не сталося. Головною причиною цього було те, що, як виявилося, у другому чемпіонаті згодилися прийняти участь збірні команди одразу з 13 міст, тому зібрати їх у Києві було практично неможливо й від цього вирішили відмовитися. Провести в Києві лише фінальну частину чемпіонату також важко було передбачити, бо можливості до серпня провести попередні змагання ніхто навіть і не уявляв собі. Тому й вирішено було розбити учасників чемпіонату на дві групи й провести спочатку розіграші першостей Півдня та Півночі імперії. Ось як про це писала “Трудовая газета” (Миколаїв) №1278 за 1.08.1913 р.: “В ближайшем будущем состоится целый ряд международных (мабуть через те, що в чемпіонаті за збірні міст дозволялося грати й представникам закордонним клубів з міст Російської імперії, а такі, як ми вже знаємо, були) состязаний в футбол на первенство на юге России. Состязания устраиваются всероссийским футбольным союзом в Петербурге. Это будет как бы началом состязаний на первенство России. Для І-го тура намечены состязания между городами: Херсон – Севастополь, Киев – Харьков, Юзовка – Ростов, Одесса – Николаев. 1-й тур должен быть закончен к 1 сентября. Состязание Одесса – Николаев предполагается 18 августа”.

Якби ж хтось знав, що заявки на участь – це одне, а сама участь – зовсім інше. Вже через деякий час виявилось, що прибалти й поляки просто ігнорували цей чемпіонат і проведення першості Півночі серед команд розбитих спочатку на дві підгрупи взагалі звелося до проведення… одного матчу 15 серпня збірних Богородська та Москви (0:10) і через відмову збірної Твері виходу в фінал збірної Москви та через відмову збірної Лодзі виходу збірною Санкт-Петербургу (у фіналі перемогли вдома останні – 3:0, але лише у додатковий час).

Провести розіграш першості Півдня Російської імперії Всеросійський Футбольний Союз одразу доручив Харківській Футбольній Лізі, бо вона була на цих теренах єдиною, що приймала участь у першому чемпіонаті. Але ж, по-перше, ця ліга абсолютно не мала досвіду проведення таких змагань, а по-друге, одразу ж вирішила, як виявилося, скористатися шансом отримання привілей від цього, до того ж досвід позбавлення суперників шляхом перенесення дати проведення матчів у неї був ще з минулого року.

Розпочати першість Півдня було вирішено наприкінці липня. Були запрошені й начебто виявили бажання прийняти участь 9 південних міст: Одеса, Миколаїв, Київ, Харків, Херсон, Юзівка (нині Донецьк), Краматорська (нині Краматорськ), Севастополь і Ростов-на-Дону. Але одразу Краматорська, вірніше команда її спортивного товариства, відмовилася.  Таким чином,  за результатами жеребкування спочатку у чвертьфіналі повинні були бути проведені матчі: Юзівка – Ростов-на-Дону, Харків – Київ, Херсон – Севастополь і Миколаїв – Одеса. Та на цьому етапі було проведено, уявіть собі,…  лише один матч – команда “Юзовское Спортивное Общество” з Юзівки вдома 28 липня на полі цього товариства обіграла команду “Клуб Любителей Спорта” з Ростова-на-Дону (5:1).

Матч 15 серпня Херсон – Севастополь не було проведено з причини відмови приймати в ньому участь збірної Севастополя, а ось матч 18 серпня між Одесою та Миколаєвом спочатку планувалося провести в Миколаєві. Про це навіть з іронією писав московський журнал “Русский спорт”: “Матч в Николаеве может закончится даже победой Николаева. Дело в том, что жители сего города принимают камни за цветы и швыряют их в противных игроков”.

Але цього разу у Миколаїв на цей матч не захотіли їхати одесити (зверніть на це увагу, саме “не захотіли” та й годі). Дивно, але на їх підтримку підключилося керівництво ВФС і перенесло цей матч до Одеси, сповістивши про це обидві сторони телеграмою. Звісно, миколаївці такої незрозумілої їм поведінки ВФС витримати не змогли й, показавши свій характер, не погодилися з переносом матчу й не поїхали до Одеси, за що їм одразу зарахували поразку.  Однак за деякими джерелами є інформація, що цей матч все ж відбувся, і перемогу святкували одесити (3:2). Але це не так – просто плутають його з товариським матчем, який відбувся ще 19 травня, і там дійсно одеситам за перемогу дісталося “на горіхи” від уболівальників. Ось документальне підтвердження того, що матч не відбувся, з миколаївської “Трудовой газеты” №1298 за 21.08.1913 р.: “Матч Одесса – Николаев, которым должно было открыться начало состязаний за первенство в России, не состоялся. И одесситам зачитана 1-я победа, и николаевцы выбыли из состязаний”.   

Що ж до збірної Києва, то вона знову не прийняла участі у чемпіонаті, але на цей раз вже не по своїй вині. Цьому киянам “посприяли” друзі-сусіди – харків’яни, які запровадили знову випробувану ними в першому чемпіонаті “зброю”. Хитруни з керівництва Харківської Футбольної Ліги, використовуючи безлад, який був у організації цих змагань, люб’язно погодили з суперником дату матчу у Харкові, яка задовольняла киян, а потім…  призначили матч на декілька днів раніше – 15 серпня. Київська команда просто фізично не в змозі була прибути на цей матч, а збірна Харкова, як організатор змагань на півдні, сама собі взяла й зарахувала перемогу, начебто через неявку киян. Ось як про це писала газета “Херсонская Почта” (Херсон) №137 за 13.08.1913 р.: “Киев не может прислать своей команды в назначенный срок (15 августа), и поэтому Харьков, который должен был с ним играть, сразу выходит во второй круг состязания w.o. Возможно, что матч с Киевом будет заменен матчем с Юзовкой. Ответ Юзовки пока не получен. Киев-же, по правилам выбывает из состязания“. Звісно, обурена Київська Футбольна Ліга одразу направила протест до Всеросійського Футбольного Союзу, але там його зовсім не спішили розглядати, чогось вичікуючи.

І ось у півфіналах першості Півдня зустрілися збірні:

- Одеси з Херсоном 1 вересня в Одесі на полі ОБАК (10:0). Честь Одеси захищали: Д.Каждан (“Вега”), М.Мізерський (“Вега”), Гаттон (ОБАК), Поляков, Д.Гізер, Іванов (“Спортінг”), Блюм (ОБАК), Е.Джекобс (ОБАК), Прокопов (ШКС), А.Злочевський (ШКС) і Чорба. Судив матч одеський арбітр Д.Герд. Голи забивали Прокопов – 5, Джекобс, Злочевський, Чорба, Гізер…  Ось як писала газета “Херсонская почта” №158 про цей матч: “Третьего дня, на О.Б.А.К. состоялся матч в футбол между, прибывшей в Одессу командой Херсонского Спортивного Клуба и сборной командой одесской футбольной лиги. Уже с самого начала состязания херсонцы показали себя очень слабыми игроками и из 10 партий не выиграли ни одной. Так как матч “Херсон” – “Одесса” входит в цикл состязаний за первенство в Росси, то Херсон по правилам, установленным Всероссийским футбольным союзом выбывает”.     

- Харкова з Юзівкою 1 вересня в Харкові в присутності 2 тисяч глядачів (4:0). Честь Харкова захищали: Біндлер (ЛКС), П.Вінер (“Гельферіх-Саде”), Струсевич (“Женес”), Грабовський (“Фенікс”), А.Покровський (“Фенікс”), Єсіпов, Домбровський, Віллі Віннінг, Гаррі Віннінг, Джон Віннінг (усі троє з “Гельферіх-Саде”) і С.Ретівов (“Фенікс”) - підкреслені іноземці. Судив матч юзівський арбітр А.Гіллеспі. Голи забивали Віннинги – 3 та С.Ретівов. Хоча й перемогли харків’яни, але журнал “Русский спорт” відмітив: “Несмотря на поражение, юзовская команда показала хорошую игру. Несомненно, это команда с большим будущим, жаль, только, что в ее рядах нет настоящего голкипера”. Та треба ще відмітити, що у юзівців грало лише половина місцевих футболістів – п’ятеро, а інші шестеро були британськими підданими. Але це чогось тоді нікого не бентежило, зауважень ніхто не висловлював, усі зовсім не сприймали це як якесь порушення існуючих правил змагань.

Фінал першості Півдня повинен був відбутися в Харкові, але коли одесити прибули туди, то дата матчу була, як цього й потрібно було чекати, перенесена на інше число. Це одеситів обурило не менше ніж киян, і вони теж послали протест до ВФС щодо місця проведення цієї зустрічі. Та ось на цей протест чомусь ВФС одразу відреагував – до того ж сам призначив нову дату матчу і… переніс його знову до Одеси. Тому  саме 13 жовтня в Одесі на полі ОБАК зустрілися збірні Одеси та Харкова, та виявилося, що ще й призначений на матч суддя з Москви чомусь не приїхав до Одеси. Чи сам забув, чи йому забув дати вказівку ВФС. На поле (пробачте, але це вже смішно) вийшов місцевий арбітр Д.Герд і одеситам вдалося все ж вмовити харків’ян зіграти в цей день хоча б товариський матч. Навіть про те, що цей матч буде лише товариським, одесити дали згоду в письмовій формі. Тоді харків’яни погодились начебто на тренування, виставили чисто російський варіант своєї збірної – без жодного іноземця, й особисто не напружуючись програли (0:2). Навіть після матчу в рапорті про матч (протоколі) записали, що вони задоволені суддівством одеського арбітра, що той “делал всё правильно”. Після закінчення матчу харків’яни послали до ВФС телеграму з проханням призначити нову дату вже офіційної зустрічі на першість Російської імперії. І що ви думаєте – яка була відповідь? Вона була стислою і чіткою… – “Никаких переигровок. Матч сыгран. Результат утвержден“. Ось тут вже харків’яни подали офіційний протест, який, звісно, в Санкт-Петербурзі просто “вимушені” були поклали “під сукно”, як і в свій час протест киян… З одного боку, “хитруни” були покарані, а з іншого боку одесити своїх попередників “переграли” у хитрощах. Отож, наведемо протокол цього, як виявилося, півфінального матчу на першість Російської імперії:

 

Протокол  матчу:                     збірна Одеси – збірна Харкова – 2:0 (1:0) 13 (26) жовтня 1913 р. м.Одеса. Майданчик ОБАК  Півфінал ІІ-го чемпіонату Російської імперії (фінал Півдня). Суддя: Д.Герд (Одеса). Одеса: Каждан – Гаттон, Родіонов – Карр, Гізер, Іванов – Вітіс, Джекобс, Богемський, Злочевський, Дихно (підкреслені іноземці)                                       Харків:  Романенко – Покровський, Сергєєв – Єсіпов, Крамаревський, Платонов – Подольський, Крилов, Литвинов, Петров, Карпенко Голи:  1:0 – Злочевський (13 хв.), 2:0 – Злочевський (65 хв.).

 

Фінал другого чемпіонату Російської імперії 20 жовтня той же ВФС вирішив провести там, де тепліше, а саме в Одесі, бо на півночі вже лютували морози. Петербуржці їхали до Одеси без усякого піднесення, вважаючи гру з чемпіонами Півдня непотрібною формальністю, адже спортивна преса тих часів вже поспішила їх визнати двократними чемпіонами Російської імперії. Та одесити (визнані чемпіонами Півдня Російської імперії) скористалися тим, що матч проводився в Одесі, у прямому значенні й розгромили збірну “северной столицы” – 4:2.  Офіційний протокол цього визначного матчу потрібно обов’язково навести:

 

Протокол  матчу:             збірна Одеси – збірна Санкт-Петербургу – 4:2 (1:1) 20 жовтня (2 листопада) 1913 р. м.Одеса. Майданчик ОБАК. Фінал ІІ-го чемпіонату Російської імперії. 4 тис. глядачів. Суддя: Д.Белл (Москва). Одеса: Каждан – Мізерський, Гаттон – Карр, Гізер, Іванов – Тауненд, Джекобс (к), Богемський, Злочевський, Дихно (підкреслені іноземці). Санкт-Петербург:  Шаверін – Хухрін, Громов – Лагунов (Уверський), Віберг, Хромов – Єгоров, Дєтлов, Бутусов, Монро (Кисельов), Філіппов. Голи: 1:0 – Джекобс (29 хв.), 1:1 – Бутусов (45 хв.), 2:1 – Тауненд (48 хв.),  3:1 – Богемський (51 хв.),  4:1 – Джекобс (68 хв., пен.),  4:2 – Бутусов (80 хв.).

 

Таким чином, збірна Одеси стала переможцем чемпіонату Російської імперії 1913 року. Чемпіонами стали гравці цього матчу: воротар – Д.Каждан (“Вега”), захисники – М.Мізерський (“Вега”) і Гаттон (ОБАК), півзахисники – Карр (ОБАК), Д.Гізер і Іванов (“Спортінг”) та нападаючі – Тауненд (ОБАК), Е.Джекобс (ОБАК), Г.Богемський (“Спортінг”), А.Злочевський (ШКС) і Ю.Дихно (“Спортінг”). За деякими друкованими виданнями одним з півзахисників був не Іванов, а Оуен (з ОБАКу), але це суперечить офіційним даним. До того ж, не треба забувати, що в попередніх матчах цього чемпіонату зіграли по одному матчу ще й захисник Родіонов, півзахисник Д.Поляков, нападаючі Блюм, Вітіс, Прокопов і Чорба, а серед резервних гравців були також Гробман, Фаленський, Тихонюк, Гесслер і Оуен.

Після матчу центральна російська преса писала: “Победу южанам дал не случай, а их чудесная игра”, а кореспондент “Русского спорта” точно вказав причину поразки петербуржців: “Петербург приехал “поиграть”, а надо было сражаться”. 

Однак одесити побули чемпіонами, уявіть собі,…  трохи менше двох місяців. Справа в тому, що пригнічені петербуржці після матчу подали протест до ВФС “считая признание победы за одесситами несправедливым в виду того, что в сборной одесской команде играли четыре англичанина“ (див. газету “Одесский листок”, нарис “К победе одесской сборной”). Вони перерахували число іноземців, які грали у фіналі у складі збірної Одеси, і їх виявилося на одного більше ніж це дозволялося – Гаттон, Е.Джекобс, Карр і Тауненд, а за правилами, як про це усі тоді нарешті дізналися, їх могло бути не більше трьох.

Нового чемпіона імперії правління Футбольного Союзу, звичайно, визнавати аж ніяк не хотіло. Тому вже більш ніж через три тижні – 15 грудня 1913 року на своєму засіданні в ресторані “Боярский двор” ВФС раптом чомусь все ж вирішив розглянути нібито масові порушення Положення про змагання, особливо у першості Півдня імперії. Доказом цього були: по-перше – нарешті розглянуті протести Києва на Харків та Харкова на Одесу. Ну і, звичайно, протест Санкт-Петербургу на Одесу за перебільшення у фіналі кількості іноземців, хоча в попередніх матчах у багатьох командах приймала участь необмежена кількість іноземців, і ніхто не протестував. А от у фіналі раптом згадали про регламент.  І, як виявилося, усі протести були на погляд ВФС досить таки слушні, тому, що тут поробиш, справедливість поперед усе – “довелося” ці протести задовольнити усі разом. А вже 4 січня 1914 року ВФС після багаточасових гарячих суперечок все ж таки прийняв рішення анулювати наслідки чемпіонату, визнати його не розіграним, а збірну Одеси лишити титулу чемпіона 1913 року. Тобто, і “сам не гам, і другому ні за що не дам”.

А тепер поглянемо на цю справу по її суті. Розіграш першості імперії проводився? Так. Фіналісти збірних Одеси та Санкт-Петербургу були визначені ВФС без якихось протиріч? Так. Фінальний матч був проведений? Так. То яке ж право мав ВФС скасовувати результати усього чемпіонату? Якщо навіть і були виявлені якісь порушення регламенту, то потрібно було представнику ВФС зупинити гру й виправити порушення. Цього не було зроблено. Матч було дограно до кінця й переможці отримали привітання від вболівальників й офіційних осіб. Навіть, якщо й виявилось якесь “страшне” порушення, то воно повинно було одразу розглянуте й призначене перегравання наступного чи іншого дня, як це визначено регламентом змагань. Та якщо й цього не було зроблено, то залишалося або призначити перегравання наступного року, або хоча б визнати чемпіонами обидві команди. Але ВФС не захотів визнати своєї вини в цьому питанні й незаконно визнав усі змагання такими, що не відбулися. До того ж за це абсолютно ніхто з керівництва не був покараний. Залишилося питання невизначеним, як кажуть, на розсуд історії. Одні вважають чемпіоном збірну Одеси, а інші поступитися цьому ніколи й не збираються. До того ж цей чемпіонат виявився останнім в історії футболу Російської імперії, бо розпочалася перша світова війна. 

А ось в історії футболу України, не дивлячись навіть на усі ті організаційні негаразди, що, як ми бачили, безперечно мали місце, все ж таки збірна українського міста Одеси 1913 року спромоглася переграти збірну команду російської столиці й залишити про себе чудову згадку на майбутнє.

І до того ж, як бачите, ВФС та інші фахівці тих часів чітко розмежовували місцевих футболістів від іноземців. Це ще раз підтверджує що перший одеський клуб ОБАК був іноземним і в ньому грали саме піддані Великої Британії.

Анатолій Коломієць