Сьогодні Андрію Андрійовичу Бібі – 75! Федерація футболу м. Києва щиро і сердечно вітає ювіляра зі святом та бажає всього самого теплого та найкращого!
Цю байку розповідали ті, хто з Бібою грав ще в юнацькому футболі.
Була в ті часи така незрозуміла нині структура – ФШМ (Футбольна школа молоді). Структура, як нині модно казати «мережева», тобто мала відділення в багатьох містах СРСР. Наприклад, головним тренером московської ФШМ був К.І. Бесков, і там його вихованцями стали Геннадій Гусаров, Валерій Воронін, Микола Маношин, Володимир Федотов і, не повірите (!) знаменитий ілюзіоніст Ігор Кіо. Він був дуже перспективним футболістом, і за нього боролися кілька московських клубів, але його батько – засновник династії артистів цього жанру Еміль Кіо-старший – не відпустив сина з цирку. У Києві «середню футбольну освіту» отримали футболісти з не меншими заслугами: Валерій Лобановський, Валентин Трояновський, Олег Базилевич, і, звичайно, Андрій Біба. Так от, мабуть Андрій Андрійович не одразу став «відмінником» у цій школі, і тому спочатку, коли він грав у полі, однолітки скандували з трибун образливу кричалку: «Не м’ясо, не риба, а Андрій Біба». Але чи то сила волі у хлопчиська сильна, чи то взагалі йому був притаманний саме поступовий ріст, але образлива кричалка змінилася на поважну: «І м’ясо, і риба – Андрій Біба!».
Поступово
Дійсно, якщо вдивитися в етапи його дорослої кар’єри у футболі, то і там помітна така тенденція – поступова. Біба був запрошений з юнацького футболу в «Динамо» ще Олегом Олександровичем Ошенковим. Він влаштовував і В’ячеслава Дмитровича Соловйова, але зауважте, якщо в «срібний» сезон 1960 року, який передував першому чемпіонському, Лобановський і Турянчик грають всі 30 матчів, Сабо – 25, Войнов – 24, Каневський – 23, то Біба – 17. Він, зрозуміло, зовсім не аутсайдер, але у стартовому складі виходить трохи більше, ніж у половині зустрічей. Наступний «золотий» сезон 1961 року: Серебряников – 29, Лобановський – 28, Сабо – 27, Базилевич і Каневський – по 26, Біба – знову 17. Зате, починаючи із сезону 1962 року, Біба не виходить у стартовому складі в лічених матчах, та й то, мабуть, через травми. Візьмемо інший показник, дуже авторитетний «Список 33-х кращих». Там у нього теж все вибудовується поступово: в 1963 і 64 роках, він там на своїй позиції під № 3, в наступному – 1965 – під № 2, а в 1966 – під № 1.
До футбольних вершин
Сезон 1966 року – вершина футбольної кар’єри Андрія Біби (на фото в центрі з капітанською пов’язкою). Він не лише займає перше місце на своїй ігровій позиції в «33-х», він взагалі стає «Кращим футболістом СРСР» в популярному тоді опитуванні тижневика «Футбол». Але всі ці особисті показники, звичайно, поступаються досягненням команди в цілому. У тому сезоні «Динамо Київ» вперше у своїй історії робить «дубль»: золоті медалі та Кубок країни. Стартував незабутній трирічний «золотий» період «Динамо» Маслова. А хто перший помічник на полі у ??тренера? Звичайно, капітан команди. Ним якраз і був Андрій Біба. Маслов круто змінив і склад, і тактику гри. У «Динамо» вже не було улюбленців «соловйовської» призову: Каневського, Лобановського, Базилевича, Трояновського. Але зі «старих» в чудовій формі були і Турянчик, і Щегольков. Та й Сабо із Серебряниковим не псували картину. Але Маслов, насамперед, ставив на своїх «висуванців»: Соснихіна, Медвідя, Островського, Хмельницького, Рудакова, Поркуяна, Пузача і зовсім юних Мунтяна з Бишовцем. Хто повинен бути незаперечним авторитетом і для «дідів», і для «молодих», справжнім лідером команди? Безсумнівно, її капітан. І Біба був таким. Що його відрізняло як футболіста? Чудове бачення поля робило його головним організатором атак, диспетчером. До цього слід додати його людські якості: врівноваженість і розсудливість – без них не можна керувати партнерами, не припустити нервозності і, тим паче, паніки в своїх рядах у важкі хвилини. Високий рівень техніки та вміння віддати точну, «зрячу» передачу поєднувались із сильними ударами з дальньої дистанції і нерідкими підключеннями в штрафний майданчик, які завершувалися його голами. 69 забитих м’ячів для футболіста «другої хвилі» – дуже гідний показник. Але серед його голів є один, який увійде назавжди в історію радянського та українського футболу. Це – м’яч, забитий 2 вересня 1965 скромному північноірландському «Колрейну». Чому ж він повинен увійти в історію? Тому що це був перший гол радянських, отже, і українських клубів у їхній участі в єврокубкових турнірах.
Приклад для наслідування
Коли Андрій переступив 30-річний рубіж, то, звичайно, дещо втратив ті швидкісні якості, які вимагав Маслов. Він не хотів «гріти банку». І тут стався несподіваний розвиток його кар’єри гравця: у травні 1968 року він переходить до «Дніпра». Андрія зовсім не бентежило пониження в класі – дніпряни тоді ще не грали в «еліті». Він – єдиний заслужений майстер спорту – надав тій скромній команді організованості в атаці і в обороні, він був її диригентом. І без перебільшення можна відзначити, що коли через рік першу команду – саме «Дніпро» – у своїй тренерській кар’єрі взяв Валерій Лобановський, він прийшов не на порожнє місце, тому що фундамент командної гри там заклав лідер Андрій Біба.
Сам Біба не має гучних досягнень на тренерському терені, хоча географію Україні можна вивчати за тими командами, якими він керував чи був у тренерському штабі: Київ, Сімферополь, Дніпропетровськ, Жовті Води, Горлівка, Хмельницький, Охтирка. Біба увійшов в історію українського футболу не лише як гравець, але і як один з найбільш ефективних селекціонерів. Найзнаменитіша його «знахідка» – Віктор Колотов з Казані. Перехоплення Бібою Колотова у московських клубів – окрема тема для детективних романів. Але Буряк, Дем’яненко і багато інших – теж «знак якості» роботи селекціонера Біби. Він і зараз часто їздить на інший кінець світу – в Латинську Америку чи в Африку. І привозить пропозиції по багатьом перспективним кандидатурах.
Дитячий футбол України також не проходить повз увагу Андрія Андрійовича. Він один з керівників дуже давнього і важливого турніру «Шкіряний м’яч». Коли вболівальники бачать стрункого і елегантного Андрія Бібу, вони розуміють, з кого треба брати приклад. І яким повинен бути вітчизняний футбол.
Кореспондент офіційного клубного сайту “Динамо” поспілкувався з ювіляром і дізнався, що ж означає для такої великої людини ця дата і як він планує її відзначати.
- 75-й День народження означає, що можна трішки озирнутися назад і згадати своє життя, той шлях, який пройшов. Адже якщо взяти і проаналізувати моє життя, то виходить, що я прожив його у футболі. Це допомогло мені по-справжньому зрозуміти, що таке дружба і колективізм. Завдяки футболу я здобув величезну кількість друзів, пізнав світ… Я не уявляв і не уявляю себе поза грою. Спершу як гравець, потім як тренер, а тепер як функціонер у клубній системі «Динамо». Все разом це складається в прожиті мною роки.
- День народження – свято радісне або сумне?
- Зараз, у мої роки, трошки сумно. Але якщо б у мене була можливість прожити життя знаву, то я б не захотів робити цього, не став нічого змінювати. Життя оцінюється не кількістю років, воно складається з безлічі моментів і миттєвостей, які потрібно прожити гідно.
- Як збираєтеся відзначати настільки пам’ятну дату?
- Нічого особливого влаштовувати не планував. Зустрінемося з друзями та колегами тут, на стадіоні «Динамо». Можливо, прийде хтось із уболівальників привітати. В усякому разі, в колі своєї родини. Все буде дуже скромно. Якби мені виповнювалося 50 або 60 років, то так, можна було б влаштувати свято, наприклад, в ресторані, як це власне тоді й робилося, але мені вже 75. Я вважаю, що «Динамо» – моя сім’я і гадаю, що до кінця своїх днів залишуся тут.
- Хто прийде привітати вас?
- У моєму житті було багато друзів, яких, на жаль, уже немає поряд. Це і Віктор Колотов, якого я привів у «Динамо», і дворазовий олімпійський чемпіон із водного поло Олексій Баркалов, і Леонід Островський, з яким ми ділили в «Динамо» одну кімнату багато років, і Вадим Соснихін, і Юрій Войнов, і Валерій Васильович Лобановський, з яким ми починали грати і тренувати…
Але буде й багато з тих, хто навіть вважає мене своїм футбольним хрещеним батьком. Зокрема це Володимир Мунтян. Прийдуть, напевно, і Олег Блохін, і Андрій Баль. Будуть, загалом, ті, з ким ми рука об руку прожили ці роки.
- Який День народження вам запам’ятався найбільше і що найбільш значуще вам дарували?
- Серпень – футбольний місяць. Рідко була можливість відзначати вдома. Найчастіше в цей день я був або на зборах із командою, або ж у нас був запланований якийсь матч. Традиційно вранці вибудовувалася команда, вітали іменинника. Десь ввечері могли скромно посидіти, відзначити. А що стосується презентів, то для мене найкращий подарунок – люди, які прийшли до мене. Подарунки бувають різні. Тобі можуть подарувати якусь дрібницю, але зробити це з любов’ю, і ця дрібниця стає дорогоцінною.
- 75 – не межа. Які нові вершини плануєте підкорити?
- Так, ще є сили працювати. Я прагну робити все від мене залежне, щоб «Динамо» повернуло собі втрачені позиції не тільки в Україну, але й на європейській арені. Хочу дожити до тих часів, коли «Динамо» знову буде вигравати Суперкубок Європи, а також стане тріумфатором Ліги Європи та Ліги чемпіонів.
