Не так давно 15 березня 2015 року ми згадували 25-ту річницю того, як пішов з життя видатний київський футболіст, тренер та викладач, заслужений майстер спорту СРСР Микола Борисович Махиня, й наводили його біографічні відомості. Саме тоді я сповістив усіх, що в історії російського футболу Махиня брехливо фігурує як грубіян, який наніс 1946 року страшне травмування видатному московському футболісту Всеволоду Боброву, як про це писав А.Слуцький в своїй книзі “Всеволод Бобров”, яка до того ж двічі була видана величезними накладами. У цій книжці автор писав, що саме  ця травма сприяла закінченню кар’єри легенди російського футболу. І я ще тоді обіцяв розвінчати цю брехню в одному з своїх наступних нарисів саме на цій своїй сторінці у розділі “До відома”, що я й роблю.

В.Бобров з м’ячем у нападі

Чомусь у нашому житті переважна більшість уболівальників запам’ятовує футболіста якраз не за його футбольними досягненнями і, навіть, не за його людськими якостями чи за славним подальшим життєвим шляхом, а, здебільшого, за якимось випадком, роздмуханим засобами масової інформації, чи брехнею, надрукованою у книжках. Так і видатний капітан київського “Динамо” післявоєнних років Микола Борисович Махиня усім запам’ятався не як дуже швидкий, дещо різкий і безстрашний у єдиноборствах футболіст, як гравець, який в інтересах команди змінив амплуа нападаючого на захисника, чи як фронтовик, який вже в першому післявоєнному чемпіонаті став капітаном київського”Динамо”.  Ні, на жаль, в основному багатьом на пам’ять лише приходить страшна травма, нанесена Миколою Махинею Всеволоду Боброву, про що я вже вказав вище.

Але чи так насправді це було? Спробуємо більш ретельно розглянути деякі епізоди цієї події.

Матч чемпіонату Радянського Союзу серед команд майстрів першої групи 1946 року з так званою “командою лейтенантів” московського Центрального Будинку Червоної Армії (ЦБЧА) відбувся у Києві 28 травня й кияни в цьому матчі програли з рахунком 0:3. Дивно, але чомусь після матчу жодна з центральних газет  не звернула особливої ​​уваги на травми двох провідних нападаючих ЦБЧА, і це було зроблено саме тому, що ушкодження їх аж ніяк не були викликані грубістю київських захисників. Ось, наприклад, видяг зі звіту про цей матч, надрукованому у центральній спортивній газеті СРСР “Советский спорт” від 1 червня 1946 року. (автор – А.Ковалевський):

“…в начале второго тайма москвичей постигла неудача. Федотов, принимая мяч, повредил колено и ушёл с поля. Его заменил Щербатенко. Вскоре на штрафной площадке киевлян Бобров во время дриблинга также растянул себе ногу. Москвичи остаются вдесятером, но легко удерживают счёт. Хорошо судил Дмитриев…”.

Програмка матчу 1946 р. – “Динамо” Київ – ЦБЧА Москва

Як бачите, зовсім не згадується грубість киян, до того ж високо оцінена й робота арбітра. Хоча в той час здебільшого усі судді, які потурали брудній грі, отримували в пресі самі невтішні епітети.

Та й серед вболівальників нічого такого не поширювалося, тим паче що Бобров продовжував собі грати й дивував прихильників чудовою грою у футбол і хоккей в лавах ЦБЧА (ЦСКА), ВВС і навіть “Спартака” Москва. Ви тільки подивіться на його послужний перелік досягнень: по футболу: він був 4 рази чемпіоном СРСР 1946-48, 53 рр., двічі срібним призером 1945, 49 рр., двічі володарем Кубка СРСР 1945, 48 рр. та по хокею: 7 разів чемпіоном СРСР 1948-52, 55-56 рр., тричі срібним призером 1947, 54, 57 рр. А в складі збірної СРСР з хокею він був чемпіоном Олімпійських ігор 1956 р., двічі чемпіоном світу 1954, 56 рр. і срібним призером 1955, 57 рр.,  тричі чемпіоном Європи 1945-56 рр. і срібним призером 1957 р. Пробачте, і що – усе це з невиліковною травмою, яку наніс йому ще 1946 року Микола Махиня ? Так це ж просто нонсенс.

То звідки ж ця несенітниця пішла, з чого б це? Виявляється спочатку у невеличкій книжечці “Самый интересный матч”, що була видана вже 1963 року, в одному з нарисів (на стор. 88) були наведені начебто слова самого Боброва щодо зустоічі 10 жовтня 1946 року ЦБЧА з московським “Торпедо” на Кубок СРСР: “…я только-только заканчивал лечение после тяжёлой травмы, полученной в Киеве. И вот, накануне матча Борис Андреевич спрашивает меня: - Сева, сможешь играть?“. До речі, й досі таємницею залишається: чи запитував насправді про це Аркадьєв у Боброва, чи це така літературна обробка автора нариса.

А далі ще через 20 років у ще одній невеличкій книжечці А.Салуцького “Всеволод Бобров”, виданої 1984 року в Москві у серії “Сердца, отданные спорту” накладом у 50 тисяч примірників, наведена більш яскрава інформація про травму Боброва у вищезгаданому матчі:

“…обозлённый защитник (мався на увазі саме Махиня) прыгнул ему на пятку. Бобров, как всегда изо всех сил уже рванулся вперёд, но его нога оказалась припечатанной к земле (очевидно захисник продовжував так і стояти на його п’ятці). Коленный сустав не выдержал такой колоссальной нагрузки. Бобров потерял сознание.“

Утримаюсь від коментарів… Якщо ж ви в чомусь сумніваєтеся, то спробуйте уявити щось подібне самі. Ось так письменник Салуцький розповів усім в Радянському Союзі як саме це було з усіма подробицями. До того ж ця книжка була перевидана ще й 1987 року в більшому форматі та вже й накладом…  у 100 тисяч примірників. Усі прочитали яким “звіром” був отой київський захисник.

А 1990 року у книжці “Борис Аркадьев”, що вийшла у видавництві “Физкультура и спорт” на сторінці 159 в спогадах очевидця вже значилося про цю травму Боброва, що “на его колено было страшно смотреть“.

Здавалося б журналістам потрібно було б звернутися до першоджерел: до преси тих років, спогадів очевидців… Але цього немає і в помині! Здавалося б: що може бути простішим – написати правду, спираючись на факти і перевірені документи. Що заважало їм це зробити !?

Та куди там! Мало того, знову ще через 10 років розпочалася з боку ЗМІ Росії компанія розкручування міфів проти України. Усе раніше наведене почало тиражуватися в ще більших масштабах. Першим розпочав московський щотижневик “Футбол”, який у №43 за 2000 рік спочатку навів спогади про чудову людину і спортсмена Всеволода Михайловича Боброва й усі отримали надію, що хоч на честь 80-річчя легенди російського спорту будуть ліквідовані нашарування брехні і домислів. Та не тут-то було! У тому ж щотижневику “Футбол” за №49 була надрукована стаття поважаємого усіма історика і статистика футболу В.Фаліна, в якій просто безсоромно про травмування Боброва 1946 року була надрукована відверта брехня: “…он ещё предпринял отчаянную попытку вернуться на поле и даже 14-го июля в Ленинграде вышел в основном составе, но сыграл всего три минуты.”

Та що казати, більшість з усіх авторів теж були досить неточні. Ось почитайте, що було насправді після цього “вбивства” улюбленця московських вболівальників “українським злочинцем” з київського “Динамо”:

Для Боброва чемпіонат СРСР на цьому дійсно закінчився. Але ж був ще й Кубок СРСР! Виявляється, Всеволод Михайлович через 3 місяці (теж не термін) вийшов на гру 6 жовтня з “Зенітом” Ленінград і зіграв… усю гру (а не 3 хвилини) й навіть забив гол (див. “Советский спорт” №70). А потім був наступний матч на Кубок СРСР з “Торпедо” (Москва) 10 жовтня. До того ж не тільки Кубком обмежився армієць. За свідченням Гулбата Торадзе (див. “Футбол” №23 за 2000 р.): “…Поздней осенью 1946 г. ЦДКА во главе с оправившимися от травм Г.Федотовым и В.Бобровым участвует в играх на турнире в Тбилиси.” Де вразили місцевих уболівальників, як майстерністю, так і формою.

А потім зима, й відповідно час зимових видів спорту: російський хокей і канадський. Бобров бере участь як в першому виді (на першість Москви та СРСР), так і в канадському за “ВВС” 30 грудня 1946 року (див.”Советский спорт” №94) у грі, яка була дуже грубою, бо з 16-ти гравців 10 були видалені на 60-й хвилині.

І тільки вже після новорічних свят В.М.Бобров був відправлений на лікування до Югославії. Знову питання: а чому чекали сім місяців? А тепер про саме лікування. Письменник Салуцький стверджує, що професор спортивної медицини Гроспіч зробив операцію неправильно (стор. 145 його книжки). Це стверджує і Олег Белаковській, а ось Мурадов вже скорочує термін реабілітації до півроку. Та пробачте, але як це могло бути, з огляду на рівень тодішньої медицини? Таким чином, судити про те правильно чи ні була зроблена операція на меніску в той час у нас ніхто не був спроможний, з вельми поважних причин: у нас не було відповідних технологій і компетентних фахівців…

І.. о чудо, Бобров вже 29 травня 1947 року (після “неправильно зробленої операції”) виходить в на поле в календарній грі чемпіонату СРСР (!), Тобто менше ніж через півроку! Салуцький ж пише: “…правая нога продолжает болеть (для більш допитливих – зверніть увагу на фотографії тих часів: у Боброва пов’язка… на лівій нозі!) и… пришлось обращаться на консультацию к главному хирургу Советской Армии генерал-майору медицинской службы Ф.Ф.Берёзкину” (знову ж симптоматично – це ж був зовсім не спортивний лікар).

А далі було… ціле десятиріччя найвищої слави й досягнень цього чудового спортсмена. То про яке передчасне завершення кар’єри йде мова? Якщо й так, то не грубість суперників, а відсутність досвіду відновлення після травми і просто нещасливий збіг обставин був причиною цього. Що ж до силової боротьби Миколи Махині у захисті, то якщо вона й сприяла цьому травмуванню, то аж ніяк не могла бути навмисною. Йому в той час було вже 33 роки. У цьому віці грають вже більше головою, ніж ногами. Зазвичай ламали суперника саме юні захисники. Саме в юному віці Сергій Нікулін порвав “ахілл” Едуарду Стрельцову, а Сергій Шустиков ледь не відірвав ногу Сергію Юрану. Так що ось і таке буває. А тепер уявіть що відчував Микола Борисович в оостанні роки свого життя, коли його на усю країну представили майже вбивцею легенди радянського футолу. Нагадаю, що помер М.Махиня 15 березня 1990 р. в м. Києві.

Дякую за увагу до моєї творчості, але одразу хочу зазначити що тут мною досить багато запозичено з журналу “Киккер”, стаття з якого “Николай Махиня. Страницы биографии” була передрукована 16 листопада 2004 року в Інтернеті на сайті вболівальників “Динамо” Київ від Євгена Сидаша – Dynamomania.com.

                                                                              Анатолій Коломієць

Та почнемо все згідно хронології подій. У Києві після його визволення радянськими військами залишалося досить багато футболістів, які 1942 року приймали участь в матчах в окупованому місті з командами окупантів і які не заплямували себе службою в поліції та не були агентами гестапо. Першою в визволенному місті ще на початку січня 1944 року почала відтворюватися футбольна команда при ФСТ “Динамо”. У газетах вже сповіщалося про початок тренувань спортсменів на стадіоні “Динамо”. Одними з перших до цієї команди були запрошені й п’ятеро з учасників матчів з окупантами: динамівці Михайло Свиридовський, Макар Гончаренко та Михайло Мельник, а також залізничники Володимир Балакін і Василь Сухарєв.

Перша поява словосполучення “матч смерті” в пресі (київська газета “Сталинское племя” під такою назвою 1946 р. публікувала кіносценарій О.Борщагівського)

А вже в середині квітня була відновлена спортивна робота в Будинку Червоної Армії (БЧА) та ДСТ “Спартак”, “Локомотив” і “Трудові резерви”. Особливо плідно крім “Динамо” запрацювало спортивне товариство “Спартак”, де вже до кінця квітня була створена футбольна команда, тренувати яку запросили колишнього динамівця, зверніть увагу, навіть учасника матчів в окупованому Києві Федора Івановича Тютчева. Тобто вже в цей час хвиля репресій щодо громадян, які під час окупації працювали десь на підприємствах чи організаціях, дещо почала вщухати.

До речі, одразу після війни вже 1944 року команді “Динамо” в Києві знову приділяв багато уваги вже знайомий нам Т.А.Строкач (з 1946 р. – вже Нарком внутрішніх справ УРСР), вже відомий нам своїми позитивними починаннями щодо команди майстрів київського “Динамо” ще в довоєнний період. У відношенні київських футболістів саме Т.А.Строкач надав вказівку припинити розслідування багатьох справ в компетентних органах щодо участі футболістів у матчах з командами окупаційних військ у Києві 1942 року й покласти ці справи “під сукно”.  Ось чому в архівах КДБ зараз є протоколи допитів тільки деяких учасників матчів в окупованому місті, які були проведені не одразу після визволення міста, а вже через два-три роки.

Щоб розставити усі точки над “і”, потрібно читача все ж таки ознайомити з долею тих київських футболістів, які попали в коловорот подій цієї страшної війни.

У воєнні роки служили в армії та пройшли усі складності бойових дій на полях боїв Глазков, Гребер и К.Фомін, пав смертю хоробрих Й.Качкин.

Краща доля чекала тих, хто заявив себе, як футболіст, у військових училищах і частинах тилу. Вони продовжували грати в футбол, тим самим, піднімаючи бойовий дух новобранців, які готувалися до оборони, та бійців, які залічували рани:

- А.Ідзковський грав у “Динамо” Казань;

- П.Лайко – у “Динамо” Іваново;

- М.Махиня в Казані, а потім у “Динамо” Москва; 

- К.Щегоцький грав спочатку в Казані, а потім у “Динамо” Ташкент, де тренером був М.П.Бутусов. 

- Й.Ліфшиць грав у “Динамо” Алма-Ата, де тренером бул М.Ф.Печений;

- П.Віньковатов спочатку грав у “Динамо” Харків, потім пережив окупацію цього міста;

- Б.Афанасьєв грав у ЦБЧА Москва, де до нього приєднався В.Шиловський, який до цього грав за команду піхотного училища міста Володимира.

Слід відмітити, що весною 1942 року в окупованому Харкові був розстріляний фашистами В.В.Фомін, один з тренерів “Динамо” Київ довоєнного періоду (його начебто звинуватили в переховуванні єврея, але це окрема історія). А вже наприкінці війни загинув на фронті М.Волін, один з кращих гравців довоєнного “Динамо” 1936 року. Також загинули під час війни Койфман, Дишкант, Й.Рейнгольд, Трофимов, інвалідом з війни прийшов Володимир Онищенко.

Доля київських “легіонерів” з Західної України склалася теж непросто. Скоцень, Матіас і Газда, які одночасно повернулися до Львову, одразу включилися в футбольні змагання. Скоцень і Газда грали за команду українського спортивного товариства “Україна” у 1941-42 роки, як з німецькими командами, так і в Українській футбольній лізі. 1943 року Скоцень був тренером “Довбуша” Коломия, а потім “Лемко” Сянки. У липні 1944 року він переїхав до Словаччини, де в місті Жиліна грав за команду майстрів спортклубу цього міста у вищому ешелоні. Матіас грав у польських командах Львова, а весною 1944 року в складі збірної Львова грав із збірною німецьких воєнних частин Львова. Львів’яни виграли 4:1. А вже перед визволенням Львова Червоною Армією він виїхав до Польщі, грав у “Полонії” Битом, потім тренував цю команду, а в 1952 році навіть був тренером збірної Польщі.

Та повернемось до Києва 1944 року. Відоме фото команди “Динамо” Київ 1944 року, на якому зображені й учасники матчів в окупованому місті. У першому післявоєнному матчі динамівців Києва 2 травня на стадіоні “Динамо”, в якому вони зустрілися з московським “Спартаком”, грали не тільки Василь Сухарєв та Володимир Балакін, а ще й А.Портнов, саме той що грав в окупованому Києві за київську команду “Спорт”, яка була філією “Руху”, і який очевидно непогано себе зарекомендував своєю грою під час окупації, що й його запросили до “Динамо”, де тоді досвідчених футболістів явно було в обмаль. І підключення Портнова було доцільним, бо саме він забив гол, який дозволив динамівцям зіграти в цьому матчі унічию – 1:1.

21 травня динамівці Києва в Харкові зустрілися з місцевим “Локомотивом”. У цьому матчі окрім вказаних вище трьох гравців вже грали й Михайло Свиридовський та Макар Гончаренко. На цей раз кияни перемогли й єдиний гол забив знову той самий Портнов. Виходить не дарма його запросили до “Динамо”. Та в ті часи так просто нічого не забувалося, тому, напевно, його кар’єра динамівця дуже скоро закінчилася. Відомо що й в ще одному товариському матчі в Києві з одеським “Динамо”, який кияни виграли з рахунком 6:1, грали Сухарєв, В.Балакін і Гончаренко. Цікаво, що ворота одеситів захищав Анатолій Зубрицький, який преспокійно під час окупації Одеси грав собі у футбол і навіть до Бухаресту виїздив пограти з окупантами. Це нікого начебто не турбувало, хоча “Динамо” було в структурі саме репресивного НКВС. Та найбільш дивним є те, що Зубрицький вже через тиждень був у “таборі”… не лякайтеся, у таборі київських динамівців і досить довго захищав честь цієї столичної команди. Тут вже звісно відчувалася турбота самого Т.А.Строкача, який дуже піклувався про свою рідну й улюблену команду “Динамо” Київ.

  18 червня була перша поразка від прибулого до Києва тбіліського “Динамо” – 2:4. В цьому матчі грали Сухарєв, В.Балакін і Портнов. Саме цей матч мабуть через поразку став останнім матчем в “Динамо” Портнова й сприяв залученню до команди одесита Анатолія Зубрицького. Треба відмітити, що в цьому році до складу київських динамівців входив ще один учасник матчів в окупованому Києві – Михайло Мельник.

Відоме фото команди “Динамо” Київ 1944 року, на якому зображені й троє учасників матчів в окупованому місті.

Перше післявоєнне фото “Динамо» ” Київ – 1944 р. (зліва направо): Махиня М.Б. – граючий тренер і капітан команди, Ідзковский А., Балакін В., Кононенко М., Корчевський Л., Бобков М., Калач К., Сєров І., Сухарєв В., Гончаренко М., Васильєв С.

З самого початку події щодо матчів київських футболістів з командами окупаційних військ у Києві 1942 року почали потроху набувати політичного та пропагандистського забарвлення, досить активно обростати міфами й легендами у прямому змісті цих слів, тобто самою що не є брехнею.

Після визволення Києва 6 листопада 1943 року майже через десять днів в Москві в газеті “Известия” за 16 листопада 1943 року з’явилася стаття Є.Кригера “Так было в Киеве…”, де писалося, що футболісти київського “Динамо” під час окупації спочатку переховувалися від німців, а коли влаштувалися працювати на хлібозаводі, то їх було заарештовано й відправлено до гестапо, а потім їх усіх розстріляли, але щодо проведення самих матчів у місті не було жодного слова. Якщо дивитися правді в очі, то в цій газеті було досить правдиве висвітлення подій – саме те, про що можна було тоді писати, хоча й трохи перебільшено щодо розстрілу усіх гравців, але ж і не написано скільки їх взагалі залишилося в Києві. Наведемо точний зміст статті:

Таким чином газета “Известия” поклала першу цеглину до будування легенди про “матч смерті”. Громадяни Радянського Союзу взнали, що:

 – в Києві під час окупації залишалися футболісти київського “Динамо”;

 – щоб не вмерти з голоду, вони працювали на хлібозаводі;

- були заарештовані й знаходилися в катівнях гестапо;

 – були усі розстріляні;

 – та й ще таке собі незначне доповнення у стилі неперевершеної радянської пропаганди, що начебто “кто-то, что-то, где-то, порой” казав, що Трусевич перед смертю виголосив саме “Красный спорт победит! Да здравствует Сталин!”.

 Останнє особливо, як кажуть, “будоражило головы”. Та коли вже таке з’явилося в центральній пресі, тобто хтось вже сказав “а”, то одразу інші, інколи й вимушено, але повинні були якось реагувати.

Довго чекати не прийшлося. Вже наступного дня 17 листопада в самому Києві в газеті “Київська правда” у статті “У Сирецькому концтаборі” з розповідей в’язнів цього концтабору було наведено про все це більш докладніше. Наведемо рядки і з цієї статті:

Таким чином, саме з цієї статті спочатку лише мешканцям Києва стало відомо, що:

 – в Сирецькому концтаборі перебувала група футболістів київського “Динамо”;

- серед в’язнів були конкретно Трусевич, Клименко та Кузьменко;

 – вони були заарештовані за перемогу у матчі між німецькою командою і командою робітників хлібзаводу №1, прийняти участь в якому їх змусили німці;

 – вже 24 лютого 1943 року під час чергового масового розстрілу 42-х чоловік за втечу з табору двох ув’язнених саме цих трьох футболістів було вбито.

- на матчі були присутні десятки тисяч киян;

 – після матчу глядачі святкували успіх своїх футболістів, навіть кричали “ура”, та чомусь їм це робити начебто ніхто й не перешкоджав. 

- та й знову ще одне незначне традиційне доповнення з основ радянської пропаганди, що начебто футболісти вирішили обов’язково перемогти німців на футбольному полі, якщо їм не вдалося цього зробити на полі бою.

 Звісно вже тоді інформацію завжди подавали дещо в прикрашеному вигляді, властивому тим часам, бо це й потрібно було робити для підняття відваги бійців, що йшли у бій. І всі читачі цієї газети взнали, що футболістів кинули до концтабору за перемогу в матчі, а розстріляли зовсім за інше. Та усім було зрозуміло, що якби їх не заарештували, то вони б можливо були живі.

Саме з цих вищенаведених “постулатів”, які виділені червоним кольором, і почала існувати й поширюватися легенда про цей матч і про розстріл після нього динамівців Києва. Безумовно автори цих двох статей писали їх виключно з патріотичних мотивів, та напевно вони ніколи й не підозрювали, який зробили внесок у створення такої грандіозної легенди, що тьмарить розум шанувальників футболу ось вже понад 70 років. Очевидно саме з таких невпевнених кроків і незначних на розсуд авторів припущень з добрих міркувань й створювалися завжди усі відомі людству легенди. Мабуть так.

А вже 11 грудня 1943 року в газеті “Київська правда” у коротенькому нарисі “Фізкультурники столиці”, в якому розповідалося про центральну спортивну арену столиці України, було вказано, що “…Німецькі окупанти перетворили величний палац культури, улюблене місце відпочинку молоді, на господарський склад, а на футбольному полі гарцювали напідпитку фашистські молодчики. Після того, як київські футболісти провчили на спортивному полі гансів і фриців, здобувши блискучу перемогу над ними, німецькі чиновники зовсім заборонили нашій молоді вхід до стадіону…”. Таким чином, підтверджується ще раз, що матч був і київські футболісти здобули блискучу перемогу. А ще можна поміж рядків цього нарису знайти визнання того, що до перемоги в матчі все ж таки молоді Києва дозволялося входити до стадіону, а зовсім вхід заборонили вже після того матчу.

Звісно, пропагандисти патріотизму в Радянському Союзі одразу підхопили повідомлення про перемогу київських футболістів в матчі з німцями під час окупації. Вже цього ж 1943 року розповідь про цю майже неймовірну історичну подію з’явилася в декількох номерах газети Забайкальського воєнного округу “На боевом посту”. Ці нариси були зроблені фронтовим журналістом Олександром Борщагівським після того, як він побував у Києві в перші дні після його визволення і, як він сам пише в епілозі до другому виданні своєї книжки “Тревожные облака” (1984 р.вид.), почув розповідь від свого товариша, якого зустрів у місті. Звісно в забайкальській газеті все теж було наведено з тим же патріотичним ухилом, бо це було важливо для молодих солдат, що йшли на фронт, і бійців, які залічували рани.

А у Києві в газеті “Радянська Україна” за 25.06.1944 р. у статті Натана Рибака “Київський червень” до відкриття Республіканського стадіону ім. Хрущова знову були згадані футболісти, які грали в окупованому Києві: “…Сьогодні київські “динамівці” виходять на поле не в тому складі, що мали вийти три роки тому. Частина їх полягла смертю хоробрих і відважних.  Вони – Трусевич, Клименко, Кузьменко, інші – були патріотами вітчизни. Їх імена ми згадуємо з шаною і сердечною теплотою. Згадаємо їх в ці хвилини і передамо в покоління про них тепле слово…”.  Красиві слова, тільки чомусь не вказано, як і за що загинули вказані три футболіста та “інші” (скільки ж їх було?). Очевидно, в розрахунку на те, що кияни добре знали про цю подію, і більш конкретно про це вказувати було не потрібно, а може щось чи хтось забороняв деталізувати вказані обставини.

Та не пройшло й місяця, як в газеті “Молодь України” за 16.07.1944 р. з’явилася ще одна стаття вищого керівника спортивною роботою в Українській РСР – Голови Українського Комітету фізкультури та спорту (УКФС) М.Ф.Бунчука “Плем’я сильних і мужніх”, де він пише: “…Німці закатували, розстріляли багатьох українських спортсменів і серед них відомих київських футболістів Трусевича, Кузьменка, Клименка…”.  Тоді партійна цензура дуже ретельно й уважно слідкувала за усім, що готувалося до друку, й органи НКВС не могли без погодження з своїм керівництвом пропустити чогось небажаного для радянських громадян. Звідси висновок – це не суперечило лінії партії щодо ведення пропаганди й вихованню патріотизму тих же громадян.

Звідкілясь пішла мова про те, що відомий радянський письменник Лев Абрамович Кассиль, у ті роки кореспондент газети “Красная звезда”, начебто також працював над цим “матеріалом”. І навіть в одному з своїх нарисів чомусь начебто вже в газеті “Известия” вперше ввів термін – “матч смерті”. До речі, на прохання автора книжки, яку ви держите в руках, його помічниками були переглянуті усі номери цих газет за 1944-46 роки та ніде жодного спомину про “матч смерті” так і не було знайдено. Кажуть, що коли Л.Кассиль зіткнувся з фактами, то досить скоро відмовився від оспівування цієї теми. Він розумів, що в ті часи за те, що люди співробітничали з німцями й навіть лише працювали на них, усіх заарештовували й у кращому разі висилали в “места не столь отдаленные”, а то й розстрілювали. Та київські футболісти при німцях не тільки працювали на хлібзаводі, але ще й грали у футбол з командами окупантів. Л.Кассиль це прекрасно розумів і вирішив залишитися осторонь. Напевно, письменник О.Фадєєв залюбки взявся б за цю тему, але він у цей час вже працював над “Молодою гвардією”, створюючись ще один незрівняний ні з чим міф про героїв-комсомольців Краснодону.

 А от вже вказаний вище О.Борщагівський не “полінувався” і вже 1946 року в київській газеті “Сталинское племя” за 24 серпня – 26 вересня опублікував нариси своєї кіноповісті, “посвященной подвигу советских спортсменов в дни Великой Отечественной войны”, та дав їй назву – “Матч смерти”. Ось звідки “ноги ростуть”. Він розумів, що в ті часи може бути ще й покараний за визнання героями “зрадників”, тому й перевів стрілки на Л.Кассиля, начебто запозичивши назву свого твору в нього, невідь не турбуючись про звинувачення у плагіаті.  Саме з цього часу мешканці Києва вже при розмовах один з одним щодо матчів 1942 року все частіше й частіше почали вживати цю яскраву назву, яка, звичайно, усім дуже сподобалась, і вже почали вважати дійсні події навіть не інакше як подвигом київських футболістів.

Наведемо текст вступу до першої частини цієї статті: “С настоящего номера мы начинаем печатать киноповесть А.Борщаговського, посвященную подвигу советских спортсменов в дни Великой Отечественной войны. Сценарий написан для ордена Ленина студии “Мосфильм” и передан для постановки молодым режиссерам Рыбакову, Бунееву и Швейцеру – воспитанникам Государственного института кинематографии. Сценарий печатается с некоторыми сокращениями”. Однак фільм в ті роки так и не почали знімати з-за відомих вже читачеві причин (зняв його вже тільки 1963 року режисер Є.Карєлов під назвою “Третій тайм”).

Та повернемося до нарисів кіноповісті О.Борщагівського 1946 року. Це був, звичайно, по-перше – літературний твір, а по-друге – у ньому не було жодного посилання на місце відображених подій та на конкретних осіб (імена та прізвища були придумані). Ось де фантазія молодого починаючого письменника “розгулялася” в повній мірі. Все було б нічого, якби нариси з’явились десь у Москві або у газетах інших міст. Але публікація їх саме в Києві, події в якому саме послужили основою створення цього кіносценарію, призвели до сприяння усіма викладеного за дійсність. Деякі моменти, які сподобались читачам, коли передавалися з вуст у вуста, то сприймалися не інакше як справжні факти. Наводити щось з цього “твору” недоцільно, бо літературні опуси, звісно, не можуть служити якимось документальним підтвердженням. Але, як всі розуміють, наша легенда про “матч смерті” почала обростати новими вигадками.

Та все ж у ті післявоєнні часи розрухи й злиденності мало кого цікавили казки та й у пам’яті багатьох ще була жива дійсність. Живі учасники тих подій, які пройшли часи допитів у НКВС і підписання документів про нерозголошення дійсних подій, як кажуть “під страхом смерті” стулили рота і витягнути з них хоч щось було зовсім неможливо. До того ж розмови про “матч смерті” точилися лише у Києві. У більшості інших міст Радянського Союзу про це майже ніхто не знав. А якщо й знав, то в більшій мірі лише засуджував “героїв”, які не полягли на полі бою з загарбниками, а залишилися в місті. До того усі розуміли, що це були не немічні чи старці, а молоді здорові хлопці, які повинні були не у футбол з німцями грати, а нищити ворога зі зброєю в руках або хоча б з каменюкою та загинути смертю хоробрих. Ось таке було комуністичне виховання значної більшості громадян цієї величезної країни. Репресивні дії влади щодо “зрадників” усіма без виключення підтримувалися. Здебільшого через це й не розпочали знімати фільм за сценарієм О.Борщагівського.

А згодом ця легенда усіма забулася більш ніж на 10 років і про неї навіть ніде не було надруковано жодного слова. Та, пробачте, але вже створення самої легенди на державному рівні – це окрема розповідь.

А зараз, наостаннє, наведу слова Георгія Михайловича Лавера – відомого закарпатського футболіста, гравця “Динамо” Київ у 1948-51 рр. Ось що він сказав про “матч смерті” в інтерв’ю В.Гаджезі, яке з’явилося не так давно в Інтернеті на сайті “Украинский футбол. Динамо Киев от Шурика”:  

“— Легендарный поединок 1942 года, после которого якобы всех киевских динамовцев расстреляли… Это — чушь, которая переходит из уст в уста. И чем дальше, тем больше фантазии появляется. Как говорится, Платон мне друг, но истина — дороже…

… Подтвердить это могу хотя бы тем фактом, что половину игроков той команды я знал лично. Словом, советская историография требовала мифа. Его и создала…”.

                                                                                    Анатолій Коломієць  

Спочатку почнемо з того, що вияснимо за що ж арештували футболістів київського “Динамо” в серпні 1942 року.

Звичайно, невдоволення керівництва Українського спорттовариства “Рух” та конкретно його голови Г.Д.Швецова, тим, що не їх команда була кращою в Києві, було очевидним. Усі члени “Руху”, звісно аж ніяк не могли не висловлюватися про це, хоча б при розмовах один з одним. Відмова динамівців грати в “Русі” болюче вдарила по іміджу цієї спортивної організації, а з кожною перемогою “Старту” авторитет “Руху”, звичайно, зменшувався. Крім того, керівництво “Руху” вже знало, що команда “Старт” стала незручною й для німецької влади в місті, бо після постійних поразок німецьких команд штадткомісар м.Києва Бернадт вже заборонив проводити зустрічі німецьких команд з українськими.

Чудово знали футболісти “Руху” разом зі своїми керівниками, що їм не по силам виграти у “Старта”. Однак піти на матч-реванш з командою хлібозаводу – це було єдине, що їм залишалося для врятування престижу своєї організації, й сподіватися на чудо. Але чуда не сталося. І от уявіть собі те засмучення, яке вони відчували після матчу, який закінчився з розгромним рахунком. До того ж серед членів “Руху” були й агенти гестапо. Ні в якому разі не можна звинувачувати Г.Д.Швецова, не маючи документального підтвердження, але, очевидно, хтось все ж “натиснув на важелі” і “обмовився”, що в “Старті” грають колишні “працівники” відомства НКВС, та й до того ще й безцеремонно перемагають німецькі команди.

Німцям тільки цього й не вистачало. Бо впевнитися в достовірності доведеного до них вони вважали своїм обов’язком.

18 серпня було проведено арешт безпосередньо на хлібозаводі саме тих, хто грав в команді “Старт”. Заарештували спочатку сімох, які в той день були на роботі: Трусевича, Свиридовського Кузьменка, Клименка, Путистіна, Комарова та В.Балакіна. Гончаренко та Тютчева в той день на роботі не було, але їм залишили повістки. Коли ж вони з’явилися до гестапо, то їх також заарештували. Ткаченко, якого в свій час було звільнено з поліції й він ніде не працював, було заарештовано теж ще 18 серпня вдома.

Через два дні був звільнений Володимир Балакін, тому що було підтверджено, що до “Динамо” він не мав ніякого відношення. Його переплутали з братом – Миколою Балакіним. Це ще раз свідчить про те, що заарештовували лише динамівців. Навіть Сухарєва з Мельником пальцем не тонули., хоча ті 1941 року були зараховані до команди “Динамо та в основі не “засвітилися”.

Останнім було заарештовано Миколу Коротких. Це сталося вже 6 вересня. Його заарештували в їдальні, де він весь час працював поваром. Він, звісно, знав про арешт своїх одноклубників, але добре розумів, що це не пов’язане з матчами. Так вже сталося, що якийсь Сидоренко, що жив по сусідству з ним і працював у поліції, впізнав в ньому того майора НКВС, який в 30-ті роки під час компанії по вилученню цінностей у населення Києва, був у групі тих, що обшукували його квартиру. Інформація, що його начебто видала рідна сестра Анастасія, не мала сенсу, крім одного: коли її викликали на очну ставку з братом у гестапо, то у неї за допомогою погрожування все ж було вирвано визнання того, що її брат був членом партії й кадровим співробітником НКВС, до того ж вона дуже хвилювалася за долю свого сина.

Таким чином, в катівнях гестапо опинилося 10 футболістів команди “Старт”, і слідство тривало не декілька днів, а біля місяця, бо восьмеро з них було відправлено до Сирецького концтабору тільки в середині вересня. За цей час сталося дві неординарні події. Перша – це загибель Миколи Коротких. Його замучили на допитах і тортурах, які до нього були застосовані, тому що під час обшуку у нього на квартирі знайшли фотографію, на якій він був у формі НКВС, з петлицями (це фото наведене наприкінці цієї статті). Друга – 8 вересня при спробі втекти було застрелено Олександра Ткаченко (очевидцем цього була його мати, яка принесла йому передачу). Якщо перша подія усім добре відома й ім’я Миколи Коротких увійшло до історії київського “Динамо” й він зображений одним з чотирьох на пам’ятнику героям “матчу смерті”, то інформація про вбивство Олександра Ткаченко стала відома вже лише в середині першого десятиріччя нинішнього століття. Виявляється, загинуло не четверо київських футболістів, а п’ятеро. Ось бачите, до чого приводять глибокі дослідження подій “гарячого літа сорок другого”.

Сирецький  концентраційний  табір – один з філіалів німецького концтабору Заксенхаузен. Створений у Києві німецькою окупаційною владою весною 1942 року. Досить часто його іменують “Бабиним яром”, тому що він був знаходився поряд з місцем масових розстрілів євреїв 29-30 серпня 1941 року. Для концтабору була використана територія літніх учбових військових таборів Київського гарнізону. В ньому в спеціальних землянках і бараках утримувалося одночасно до 3 тисяч ув’язнених. За час існування цього концтабору в ньому загинуло понад 25 тисяч військовополонених і громадських осіб. Трупи тих, хто гинув, спочатку заривалися в Бабиному яру, а потім прямо на території концтабору в ямах і траншеях. 

Таким чином, з десяти арештованих футболістів до Сирецького концтабору попало вісім. Усі вони були “оброблені” в гестапо й про відсутність бодай хоч якихось серйозних доказів свідчить той факт, що їх усіх в цьому концтаборі утримували не за правилам найбільш суворого режиму, а згідно з визначеними окупантами категоріями населення, як неблагонадійних.    

А по місту вже ходили чутки, що їх заарештували за значну крадіжку хліба на хлібозаводі, про яку навіть писалося в газетах і повідомлялося, що було заарештовано й засуджено до розстрілу чотирьох чоловік, яких раніше влада відпустила під чесне слово.  Ці слухи мали підставу, тому що, чого там “гріхи притаювати”, кажуть, добачалися за футболістами заводу окремі випадки “виносу” в незначній кількості борошна. Адміністрація заводу за це їх не жалувала і мріяла як скоріше звільнитися від цього клопоту. Однак проти “шефа” вона йти боялася.

Також припускалося, що, наприклад, Свиридовського було заарештовано, тому що він порушив порядок, встановлений Міською управою, а саме – тренував ще одну з команд в місті – “Алмаз” (граверно-ювелірна фабрика) й судив 14 серпня матч цієї команди з угорцями. Але це мало вірогідно й скоріш це були лише чутки.

В концтаборі всі футболісти були розподілені умовно по трьом групам:

перша – ті, що працювали в так званій “виїзній бригаді” – Трусевич, Кузьменко та Клименко. Вони перебували безпосередньо в концтаборі в бараках і щоденно під охороною виконували в місті якісь роботи (посилання на те, що ця бригада іменувалася “асфальтовою”, допустиме, але напевно все ж тільки деякий час – лише восени 1942 року, а в подальшому роботи вже були інші, тай склад бригади змінювався – Примітка автора);

друга – окрема група монтерів з обслуговування електромереж концтабору – Путистін, Комаров і Тютчев. Розміщалися вони під охороною поліції в окремому будиночку;

третя – швецька група – Гончаренко та Свиридовський. Працювали вони в майстерні по ремонту взуття для поліцаїв охоронної команди Лук’янівської тюрми й жили там у підвалі, де була котельня.

На протязі п’яти місяців ніяких особливих подій не відбувалося, все йшло своєю чергою. Футболісти працювали, й якихось значних зауважень до них не було. Навіть їх рідним і близьким вдавалося приносити їм скромні передачі, щоб хоч якось їх підкормити.

І так це продовжувалося аж до лютого 1944 року.

У Сирецькому концтаборі були запроваджені суворі правила покарання “заложників” за будь які  інциденти в місті проти німецької влади. Розстрілювали на очах решти ув’язнених кожного третього або кожного п’ятого з загального строю. Чому на це потрібно одразу звернути увагу читача, він скоро зрозуміє.

А далі – розповідь про те, за що саме були розстріляні ще троє київських динамівців – Трусевич, Кузьменко та Клименко.

Щоб точніше й достовірніше про це розповісти, нічого кращого немає, як надати текст з невеликої книжки “Чи був “матч смерті”? Документи свідчать”, яка була видана 2006 року і автором якої був колишній заступник Служби безпеки України генерал-лейтенант юстиції, заслужений юрист України Володимир Ілліч Пристайко.

В цій книжці на 176 сторінках, з яких лише 54 сторінки тексту, а на всіх інших наведено понад 50 конкретних документів з архівів КДБ, більшість яких на протязі 60 років була засекречена й до яких ні в кого з смертних доступу не було. Саме вивчення протоколів допитів слідчими НКВС очевидців подій тих часів й дали можливість автору створити справжню картину того, за що саме були розстріляні троє динамівців:

“…Нові господарі будинку колишнього НКДБ на вулиці Володимирській, 33, виявили в його підвалах велику кількість стандартних полін для опалювання приміщень, які, цілком імовірно, були закладені туди ще в часи будівництва легендарної вузькоколійки Боярка – Київ. Німці терміново вирішили звільнити підвали, побоюючись можливо, закладених туди мін, або просто була взимку 1943 року потреба у дровах. Останнє, мабуть, більш правдоподібне, оскільки дві створені із в’язнів і військовополонених Сирецького табору бригади возили дрова на хлібозавод і м’ясокомбінат, а третя бригада виносила поліна з підвалу і складала їх у дворі будинку гестапо. Заїзд у двір здійснювався через ворота з вулиці Ірининської. До складу бригади, яка доставляла дрова на хлібозавод, входили крім інших в‘язнів, Микола Трусевич, Іван Кузьменко, Олексій Клименко та Федір Тютчев.. Працюючи не один день, бригади відлагодили доставку у двір гестапо із хлібозаводу хлібних виробів, а з м‘ясокомбінату ковбаси. Спосіб взаємного обміну продуктами і передачі членам бригади, які працювали в підвалі, був простий: продукти закладали у штабелі між полін, а потім забирали. Якось вівчарка начальника тюрми витягла зі штабеля ковбасу, що побачив один з військовополонених і кинувся за собакою. Гестапівець, почувши через вікно свого кабінету гамір і гавкання вівчарки, вийшов у двір і почав жорстоко бити полоненого. Це був юнак років 20-22, вірменин і, судячи з одягу, колишній моряк Дніпровської флотилії. Кілька його друзів намагалися втрутитися і припинити екзекуцію, а сам юнак, відбиваючись, відірвав комір шкіряного пальта фашистського офіцера. Той пострілом із пістолета убив полоненого і викликав коменданта табору Радомського. Бригади вантажників були блоковані у дворі гестапо, Радомський і гестапівець вчинили розправу над кількома полоненими, які намагалися рятувати моряка, а згодом спеціальною автомашиною доставили усіх до табору. Вишикувавши в’язнів, фашистські кати об’явили, що за спротив німецькому офіцерові і замах на його життя буде розстріляно кожного третього. У загальній шерензі майже п’ятдесяти в’язнів серед приречених опинилися М.Трусевич, І.Кузьменко та О.Клименко…”.

Як бачите,  до Тютчева доля була доброзичливою. Ось саме це він розповів після війни М.Гончаренко, а той виклав на декількох допитах в різні часи у КДБ, а потім вже в часи незалежності розповів ще й Георгію Кузьмину, автору першої викривної публікації з розвінчання уснуючої легенди під назвою “Горячее лето сорок второго” у спецвипуску московської газети “Футбол” №13 1995 року.

Таким чином, все, що раніше було опубліковано в друкованих виданнях щодо причин розстрілу трьох футболістів виявилося не підтвердженим, хоча багато колишніх в’язнів концтабору пов’язували до певної міри розстріл кожного третього або п’ятого з німецькою собакою, яка нібито хотіла забрати в ув’язнених якісь продукти. Взагалі, досить багато було й придуманого. Наприклад, відношення цієї події до випадку з підпалюванням на механічному заводі спортінвентарю “Спорт” в день Червоної Армії 23 лютого, коли згоріли відремонтовані для німецької армії санки. Або з підмішуванням товченого скла до муки для випічки хлібу на хлібозаводі, або з підкладанням саморобної міни для знищення коменданта концтабору, або з підготовкою до втечі – все це не підтвердилося. А ось довгий час розповсюджувані чутки, які збуджували киян, про розстріл, пов’язаний зі значною крадіжкою хліба на хлібозаводі, якось опосередковано все ж мав місце.

                                                                                Анатолій Коломієць

Навесні 1942 року в окупованому Києві шеф хлібозаводу №1 Йосиф Янович Кордик (за національністю – моравський чех, тобто “фольксдойче”), який любив футбол до самозабуття, до війни не пропускав жодного матчу і добре знав усіх київських майстрів шкіряного м’яча, якось зустрівся на Євбазі (так званий єврейський базар на Галицькій площі – нині площа Перемоги) з воротарем київського “Динамо” Миколою Трусевичем, який, як і багато інших футболістів, був покинутий владою більшовиків напризволяще в місті. Звісно, він одразу ж захотів хлопцеві допомогти й запропонував йому та його колишнім одноклубникам по “Динамо” роботу на своєму заводі, переслідуючи мету відродження футболу в Києві й створення знову першокласної команди майстрів футболу. Відмовитися від такої пропозиції, яка в той час нагадувала не інакше як дар Божій, зголоднілим і виснаженим футболістам було б просто дивно, адже це була справжня постійна робота, яка перш за все вберігала їх від відправки до Німеччини, а головне в голодному Києві давала можливість хоч якось вижити. Кордик пропонував влаштувати на роботу всіх динамівців, які б цього забажали, а в подальшому домігся офіційного дозволу на право проводити постійні тренування і матчі команди хлібозаводу на полі стадіону “Зеніт” (заводу ім. Петровського) по вул. Керосинній, 24 (нині вул.Шолуденка) на розі з вул. Лагерною (потім – Казарменою, а нині – маршала Рибалко). Раніше там розміщувався один з таборів для військовополонених в покинутих казармах військового училища, який окупантами був ліквідований 1942 року за відсутністю необхідності.

Микола Трусевич, не гаючи часу, зустрівся з Макаром Гончаренко, що підробляв в той час як швець, і знайшов у того теж позитивний відгук на пропозицію Кордика. Вони терміново зібрали динамівців Михайла Свиридовського, Івана Кузьменка, Федора Тютчева, Олексія Клименка, Михайла Путистіна і Павла Комарова й вирішили погодися на працевлаштування на хлібзаводі на будь яку роботу. Їм запропонували простеньку роботу у дворовій бригаді різноробочих, і в їх обов’язки входило виконувати вантажні роботи, підмітати подвір’я тощо. У вільний час вони, звісно, грали у футбол, для чого, власне кажучи, й були прийняті на роботу.

До них незабаром приєднався і колишній гравець “Локомотива” Володимир Балакін. Таким чином, на заводі влаштувалися працювати 9 осіб. Для укомплектування команди необхідно було ще хоча б двоє-троє хороших гравців, і Кордик не заперечував, коли до дев’яти його працівників приєдналися Георгій Тимофєєв і Олександр Ткаченко, а пізніше й Лев Гундарєв, які в цей час служили… в поліції. Проти цього й там ніхто не заперечував, тому що повноцінну команду в Українській поліції сформувати так і не вдалося. Ніхто не заперечував і тоді, коли в команді став грати ще й Микола Коротких, який в цей час працював кухарем у їдальні для спортсменів українського товариства “Рух”. Ось ці гравці й утворили ядро футбольної команди цього заводу, яку спочатку хотіли назвати “Рекорд”, але потім вона отримала найменування – “Старт”, під яким її в кінці травня 1942 року і зареєстрували.

До речі, на хлібозаводі була посада й уповноваженого по спорту- її посідав якийсь Григорій Осіюк, а капітаном команди гравці обрали Свиридовського.

Дуже цікавим є офіційний документ, виявлений в Державному архіві Київської області (фонд №Р-2356, опис 6, справа 207), завдяки якому можна стверджувати про дату утворення цієї команди:

Такий же лист з проханням “дати у розпорядження заводу “Стадіон”, що містіться по вул. Керосинній” було направлено 28.05.1942 р. і до Міської управи, однак, на ньому стоїть резолюція, датована 1.06.1942 р.: “По согласованию в штадткомиссариате – ОТКЛОНИТЬ. Тренування  проводить по утвержденному календарю“.

Надзвичайно цікавим є і лист хлібозаводу до Секції фізкультури та спорту від 4.06.1942 р. з проханням виділити для команди “Старт” інвентар: бутси, труси, футболки, гетри, наколінники, м’ячі та сітку для воріт. За винятком бутс і трусів все було виписано вже 19 червня. Ось звідки у команди “Старт” з’явилося 12 червоних футболок. Вони були надані самої Секцією фізкультури та спорту (звісно, ця секція червоні футболки своєму дітищу – товариству “Рух” не пропонувала, ось вони й “валялися” на складі в достатній кількості. Так що про виявлений патріотизм динамівців, які грали у червоних футболках з німцями в “матчі смерті”, краще було б все ж помовчати. До того ж і німці грали частенько в червоних футболках, бо це ж колір і їхнього прапору.

Також добре відомо, що саме в червні 1942 року керівник Секції фізкультури та спорту В.М.Снетенчук у своїй доповідній записці на ім’я заступника Міського голови рекомендував: “…протягом сезону провести низку показових виступів кращих спортсменів з різних видів спорту і зокрема спортивні зустрічі по футболу як між місцевими українськими командами, так і між командами українців і німецьких військових частин“.

Офіційно футбольний сезон 1942 р. було відкрито в окупованому Києві вже 7 червня матчами на стадіоні Палацу спорту (Республіканський стадіон, пізніше перейменований в Український). Грали спочатку німецькі команди штабної роти військово-повітряних сил та служби забезпечення однієї з дивізій, а потім команди товариства “Рух ” і хлібозаводу (тоді ще назви “Старт” у команди не було). Цей матч був першим офіційним матчем команди “Старт” в сезоні 1942 року.

Вже в цей час в місті з’явилися й афіші про проведення футбольних матчів. На них, як правило, були вказані склади команд. У Науково-дослідної бібліотеці Центральних державних архівів України у Києві збереглися ці афіші, які насправді, як виявилося, великого розміру (80х95 см) й майже всі кольорові, їх наклад невеликий – по 100 примірників на кожен матч. Виготовлені вони були в друкарні Київської книжкової фабрики. Мабуть кольорові примірники призначалися для розклеювання в місцях розміщення міської управи й різних німецьких структур влади.

А вже 21 червня відбувся перший матч “Старту” і взагалі перший матч у Києві з командою окупаційних часин, тобто саме ворога. На стадіоні “Зеніт” команда “Старт” зустрілася зі збірною командою угорського гарнізону (в Києві крім німецьких частин розміщався ще й союзний з німцями гарнізон угорських військових частин). У цьому матчі команда “Старт” перемогла ворожу угорську команду з рахунком аж – 7:1 (у деяких сучасних публікаціях необгрунтовано зазначено рахунок цього матчу – 6:2). Й нічого не відбулося за те що кияни перемогли окупантів.

А 28 червня відбувся вже й матч з німцями, а саме зі збірною німецької артилерійської частини (Матч №2 з окупантами). Цього разу “Старт” здобув перемогу з рахунком – 8:2. І навіть німці не виразили ніякого невдоволення й сприйняли поразку як належну в спортивному поєдинку.

5 липня на стадіоні “Зеніт” був проведений матч між “Стартом” і ще одною місцевою командою – “Спорт”. Цей був п’ятий матч “Старту” (у деяких радянських друкованих виданнях було зазначено, що цей матч був з командою румунської військової частини, проте достовірно відомо, що в місті в 1942 році румунських військ не було. Мабуть під часи створення легенди про “матч смерті” дуже не хотіли згадувати , що в Києві було кілька місцевих футбольних команд). До усього, результати матчів спотворювалися з року в рік, від публікації до публікації, так як вони були отримані зі слів очевидців або учасників матчів. На жаль, пам’ять їх підвела. А от місцеві газети того часу “Нове українське слово” та “Последние новости” наводять результати досить точно, навіть підводять сумарні підсумки після кількох зустрічей.

12 липня в Києві відбулося офіційне відкриття Українського стадіону (до цього – стадіон Палацу спорту, а до війни й після неї – Республіканський стадіон ім.М.С.Хрущова, нині – НСК “Олімпійський”), за програмою якого проводився й футбольний матч “Рух” – німецька частина “DV” (Матч №3 з окупантами), в якому перемогла команда “Рух” (рахунок, на жаль, не відомий). Фактично супротивником була команда німецьких залізничників, але скомплектована поспішно, і яка серйозно не готувалася до цього матчу. Ось вже не тільки “Старт” перемагає команду німецьких окупаційних військ, але навіть і “Рух”, але жодних репресивних дій з боку окупантів ми не бачимо.

Після цієї поразки німецькі залізничники значно посилили свої ряди більш “гідними” представниками залізничних військ і, у зв’язку з тим, що “Рух” їм у матчі-реванші відмовив, то вони запропонували зіграти матч “Старту”. І цей матч відбувся 17 липня саме з німецькою командою RSG – збірної залізничників (помилково в сучасних виданнях вказано – PGS). Однак німці мабуть розраховували на супротивника подібного “Руху”, тому помилилися, й їх чекала знову поразка і на цей раз з рахунком – 6:0.

19 липня команда хлібозаводу “Старт” приймала команду угорської військової частини MSC Wal (помилково в сучасних виданнях вказано MSG). І знову перемога “Старту” – 5:1.

26 липня відбувся матч-реванш з оновленою угорської збірної – командою GK “Szero”. Дуже завзятий матч закінчився на цей раз скромною перемогою “Старту” з рахунком 3:2.

Відома фотографія, зроблена перед початком матчу 26 липня, на якій добре видно усміхнені обличчя суперників. Хоча треба все ж відмітити честь і відвагу гравців “Старту”. Секція фізкультури та спорту виділила гравцям команди футболки червоного кольору, але вони не боялися їх одягати, хоча добре розуміли, що це безумовно все ж таки мало якесь значення для глядачів.

Цього ж дня, 26 липня на Українському стадіоні команда спорттовариства “Рух” зустрічалася, як повідомлялося в газеті “Нове українське слово” за 26.07.1942 р., з “найсильнішою німецькою командою “Flakelf” (Матч №7 з окупантами). Це була команда, вірніше збірна німецьких протиповітряних військових частин в Києві – “Flakelf” (“Flieger-abwehrkanone” – зенітна гармата), але аж ніяк не команда льотчиків, і про “Люфтваффе” і мови бути не може. Українські футболісти у цьому матчі програли (на жаль, рахунок невідомий).

Перемігши “Рух” німецькі зенітники вирішили довести, що можуть перемогти усі без винятку команди в місті, тому одразу домовилися 6 серпня зустрітися саме зі “Стартом” (Матч №8 з окупантами). Але в цьому матчі німці вперше зазнали серйозної поразки – 5:1.

І ось після цього матчу першими в матчі-реванші з командою “Flakelf” бажали зустрітися футболісти “Руху”. Звичайно, вони перший матч програли і, справедливості заради, роблячи заявку на матч з “Flakelf” на 9 серпня вони ще не знали, що інша київська команда переможе їх суперників з такою значною перевагою. Проте доля розпорядилася інакше. Німці відмовилися від ще однієї зустрічі з уже переможеними ними і вважали за честь зустрітися в матчі-реванші зі своїми кривдниками – саме  “Стартом” .

Таким чином, наступний матч “Старту” відбувся 9 серпня знову з командою “Flakelf” (Матч №9 з окупантами), але вже в посиленому, можливо й льотчиками, складі. Це був матч-реванш, і про це було офіційно зазначено в афішах. У цьому матчі, мабуть, на карту були поставлені й подальші долі гравців “Старту”. Вони це безумовно якось все ж відчували. До речі, цей матч судив німецький арбітр. Але й у цьому матчі була перемога – 5:3 !!!  Багато пишуть, що їм навіть натякали про те, що краще було б для всіх, якби вони програли. Але ніякого документального підтвердження цьому немає, а вірити творцям безлічі “легенд” просто недоречно.

До того ж, відома ще одна фотографія (наведена наприкінці цього нарису), зроблена після матчу 9 серпня кимось з німців, на якій також добре видно усміхнені обличчя суперників. Матч проходив в нормальній спортивній обстановці, особливих грубощів ніхто не пам’ятає, нарікань на суддівство не було з обох сторін. Й до цього декілька матчів судив німецький обер-лейтенант на ім’я Ервін, який відзначався тим, що частенько вилучав з поля гравців, які дійсно порушували правила гри, за що його всі футболісти цінували і поважали. І взагалі усі матчі, особливо зі “Стартом”, за свідченням очевидців викликали величезний інтерес, як серед місцевих жителів, так і серед окупантів, які активно підтримували спортсменів, майже не виявляючи ворожого ставлення і агресивності до українських футболістів та вболівальників. Стадіон “Зеніт” був завжди повністю заповнений.

І в цьому матчі “Старт” грав у червоних футболках, бо інших-то у них просто не було. Які їм видали, в таких і грали. Та всі якось все ж  підсвідомо розуміли, що такі перемоги над окупаційними військами ні до чого доброго не можуть привести.

Після матчу ніхто, звичайно, нікого не заарештовував. Футболісти обох команд сфотографувалися на пам’ять і спокійно покинули поле, Ще й добре відомо, що потім гравці “Старту”  традиційно для тих часів випили в роздягальні трохи самогону, який приніс один із знайомих їм вболівальників, скромно закусили, дехто ще пішов до господаря самогону “додати” й розходилися вже пізно групами по домівках. До речі, через декілька днів фотографію німці передали футболістам, і найдивніше те, що гравці “Старту” її зберігали всі наступні роки радянської влади, хоча чудово розуміли, що це фото, яке, що не кажіть, але свідчило про “братання” з окупантами, могло коштувати багатьом можливо й життя.

І ось чомусь саме цьому матчу, здавалося б, звичайному, який практично нічим не відрізнявся від решти матчів 1942 року, судилося увійти в історію патріотичного спадщини радянської епохи і історію світового футболу. Саме про цей матч в Радянському Союзі склали легенду “матчу смерті”, про нього написані художні книги, зняті кінофільми, поставлені пам’ятники. Довго навколо нього спочатку ходили всілякі чутки, прикрашені домислами. А потім, за створеною легендою, усі “дозналися”, що всі гравці команди “Старт” були після матчу заарештовані, відправлені до концтабору, де четверо з них було розстріляно. Але це було зовсім не так.

Та й в наступні дні нікого не заарештували. По-перше, 15 серпня на стадіоні “Зеніт” був проведений цікавий матч між німецькою командою “Flakelf” і угорською збірною. У цьому матчі практично рівних за силою суперників німці виявилися більш вдалими, а може й угорці не хотіли “зариватися” зі своїми союзниками. Матч закінчився перемогою німецької команди – 2:1.

Та й спортивне життя команди “Старт” текло собі в колишньому режимі, й вже 16 серпня ще на один матч-реванш до неї напросилася команда “Рух”. Так сталося, що це був останній матч “Старту” й він, як і всі попередні, закінчився одинадцятою перемогою і при цьому з розгромним рахунком 8:0.

Після цієї перемоги вже не знаходилося бажаючих в місті помірятися силами з робітниками хлібозаводу, серед яких 13 з 17 гравців були колишніми гравцями кращою довоєнної команди УРСР – “Динамо” Київ. Всього командою “Старт” було проведено в 1942 році 11 матчів, у всіх здобуті перемоги, співвідношення забитих і пропущених м’ячів – 67:11. У середньому в кожному матчі гравці “Старту” забивали по 6 м’ячів, а всього вони забили в 6 разів більше, ніж пропустили.

А щодо матчів з окупантами, то треба не забути ще про один. Справа в тому, що саме в цей час в місті на арену вийшла ще одна київська молода й перспективна команда “Алмаз”. Тренував цю команду відомий нам гравець “Старту” Михайло Свиридовський. В команду вдалося залучити необстріляну молодь, від якої відмовлялися навіть у “Русі” та “Спорті”, а також умовити ветерана Пржепольского пограти, а заодно й повчити молодь. Безумовно, що не безплатно, адже фабрика, чию честь захищала команда, була ювелірної, й, до того, у команді грав синок господаря фабрики І.С.Дюндікова.

 Так от, угорська збірна GK “Szero” 13 серпня провела матч з цією командою ювелірної фабрики (Матч №10 з окупантами).  До речі суддею в цьому матчі був той же Свиридовський. Про це матчі писалося в газеті “Нове українське слово” за 16.08.1942 р., де є інформація, що гравці команди “Алмаз” грали в жовтих футболках, що тільки на 40-й хвилині киянину В.Ногачевскому вдалося відкрити рахунок. Однак на 10-й хвилині другого тайму свій же “рідний” суддя призначив пенальті у ворота своїх вихованців. А на останніх хвилинах матчу угорським футболістам вдається забити ще один гол, і “Алмаз” у першому в своїй історії матчі програє – 1:2.

Більше матчів з окупантами в Києві не було, в усякому разі  тих, про які є достовірна офіційна інформація, виходить було рівно десять. Перелікуємо їх:

1. 21 червня. Стадіон “Зеніт”. “Старт” – збірна угорського гарнізону – 7:1
2. 28 червня. Стадіон “Зеніт”. “Старт” – збірна німецької арт. частини – 8:2
3. 12 липня. Український стадіон. “Рух” – німецька частина “DV” – +:- (рахунок невідомий)
4. 17 липня. Стадіон “Зеніт”. “Старт” – збірна залізниці “RSG” – 6:0
5. 19 липня. Стадіон “Зеніт”. “Старт” – угорська частина MSC “Wal” – 5:1
6. 26 липня. Стадіон “Зеніт”. “Старт” – угорська збірна GK “Szero” – 3:2
7. 26 липня. Український стадіон. “Рух” – німецька частина “Flakelf ” – -:+ (рахунок невідомий)
8. 6 серпня. Стадіон “Зеніт”. “Старт” – німецька частина “Flakelf ” – 5:1
9. 9 серпня. Стадіон “Зеніт”. “Старт” – німецька частина “Flakelf ” – 5:3
10. 13 серпня. Стадіон “Зеніт”. “Алмаз” – угорська збірна GK “Szero” – 1:2

Як бачите, у восьми зустрічах перемогли київські команди, при цьому у п’яти зустрічах саме над німецькими командами. Чому саме лише один з цих матчів був вибраний радянською пропагандою як “матч смерті” – важко сказати. Влада надала завдання вибрати, бо чотири відомих футболісти з київського “Динамо” були розстріляні німцями, тому радянські байкарі-літератори й вибрали. Бо інакше не можна було.

Але ж футболістів таки розстріляли. Так тоді за що? Та це тема окремої розповіді, до якої ми обов’язково повернемося.

                                                                                                                           Анатолій Коломієць

Ось воно найцікавіше фото “гарячого літа” 1942 року, зроблене після матчу 9 серпня київського “Старту” та німецького “Флакельфу”. Подивіться в обличчя гравців і вам усе стане ясно

19 вересня до Києва вступили війська німецьких загарбників. Почалися репресії, знищення євреїв біля урочища, відомого всьому світу під назвою “Бабий Яр”, вводився новий окупаційний “порядок” в місті.

Як виявилося, найбільш трагічна доля спіткала тих футболістів, які не змогли вийти з оточення, залишилися в місті або повернулися в місто пізніше. Вони опинилися в дуже складній ситуації і в перший час зачаїлися. У такому ж становищі опинилися й колишні футболісти – “старички”, які під час оборони міста були в народному ополченні.

З перших же днів окупації німці почали створювати свої структури адміністрації в місті, що стало центром Київського Генерального губернаторства. Відразу ж були створені районні відділення поліції, й німецька влада почала свою діяльність в місті з загальної реєстрації чоловіків у віці від 15 до 60 років на поліцейських дільницях і на створеній “біржі праці”. Всіх, що підлягали реєстрації, ділили на :

Афіша одного з матчів “Руху” Київ 16 серпня 1942 року

- “райхсдойче” – чистокровних арійців;

- “фольксдойче” – людей з “німецької кров’ю” в роду;

- корінних мирних жителів, які не становили небезпеки режиму;

- небезпечних для рейху осіб (колишні військовополонені, що не мали відношення до партійних структур і влади, та які обіцяли своє лояльне ставлення до нової влади);

- особливо небезпечних осіб – комуністів, політруків (комісарів) та офіцерів НКВС (їх тут же ліквідовували).

Німецька адміністрація міста погодилася і на створення українських органів самоврядування в Києві – була створена Міська управа. Серед кількох відділів цієї управи був і Відділ освіти і культури (керівник відділу – професор К.Ф.Штепа), при якому вже 23 вересня була створена Секція фізкультури і спорту (керівник секції В.Дубянський). Цією секцією відразу ж було від імені Міської управи оголошено про обов’язкову реєстрацію спортсменів міста. А їх, як ви вже самі розумієте, виявилося досить велика кількість. Серед них – чемпіони та рекордсмени СРСР, майстри спорту, судді, тренери, в тому числі, звичайно, й футболісти – до того ж і гравці київського “Динамо”, як складу 1941 року, так і ті, що грали в цій показовій команді майстрів в недалекому минулому, а також ветерани цієї команди. Аналізуючи знайдені в архівах документи, можна зробити висновок, що зареєструвалося у відведені для цього строки 183 спортсмена, а футболістів серед них було спочатку близько 30.

Мало того, керівництвом Відділу освіти і культури, знаючи, що в таборах для військовополонених, зокрема у Боярці (передмісті Києва), знаходяться кращі футболісти міста, в жовтні було написано лист голові Міської управи з проханням надання допомоги у звільненні цих “кращих майстрів спорту України – футболістів збірної команди Києва”. У перші роки окупації, в зв’язку з переповненням фільтраційних таборів польової жандармерії, такі листи і навіть заяви родичів сприяли в більшості випадків звільненню військовополонених з підпискою про їх лояльність до нової влади.

У всіх футболістів, хто залишилися в Києві, найголовнішою проблемою була необхідність відповідної легалізації в окупованому місті. Жорстокий режим окупантів не давав жодного шансу молодим, здоровим чоловікам залишитися в місті непоміченими. В іншому випадку – концтабір або відправка на роботи до Німеччини. При цьому останнє навіть не гарантувала реєстрація в поліцейській дільниці. А ось реєстрація в Секції фізкультури та спорту Міської управи звільняла від висилки до Німеччини. Звичайно, практично всі, порадившись та обговоривши всі “за” і “проти”, поспішили там зареєструватися.

Ініціатива проведення такої реєстрації спортсменів Києва належала Георгію Дмитровичу Швецову – добре відомому в Києві колишньому футболісту легендарного “​​Желдора” та збірних Києва, тренеру київського “Локомотива”, який серед друзів і спортсменів мав прізвисько “Жорка-паровоз”. Залишившись у Києві по одному йому відомій причині, він з перших же днів функціонування українських самоврядних структур почав найактивнішим чином проводити організацію спортивної роботи в місті, був ініціатором створення в Києві першої української спортивної організації, яку спочатку охрестили – “Січ”, потім – Українським спортивним клубом “Дніпро”, потім спорттовариством “Тризуб” і, нарешті, вже наприкінці 1941 року зупинилися на назві – Українське спортивне товариство “Рух”. Керівником (“провідником”) цього товариства був призначений референт Міської управи зі спорту, співробітник Української поліції відомий легкоатлет В.І.Гордіенко (мабуть для солідності та придбання необхідної ваги в структурах нової влади).

Зараз є можливість навести біографічну довідку Георгія Швецова, як, безумовно, непересічної особистості:

Саме Г.Д.Швецову належала й ініціатива звільнення відомих київських футболістів з табору військовополонених і ідея видачі офіційних документів про роботу спортсменів у структурах спорттовариства “Рух”; створення їдальні Відділу освіти та культури на вул.Фундуклеївській (до й після цього вул.Леніна) з видачею талонів на харчування в цій їдальні спортсменам товариства, а також магазину спорттоварів з комісійною торгівлею на вул. Хрещатик, 3 (Хрещатик під час окупації був перейменований в Ейхгорнштрассе – Примітка автора) з метою, як забезпечення спортсменів спортінвентарем, так і отримання доходів для фінансування проведення спортивної роботи у місті.

Г.Д.Швецов, який швидше за все, вважав себе недооціненим і скривдженим радянською владою, усіляко прагнув створити футбольну команду “своєї мрії”. Й він її створив, очолив, тренував і навіть грав у її складі. Звичайно, його мрією було залучити в цю команду найкращих футболістів, а доля давала йому в руки цей “матеріал” в досить великій кількості. Перше, що йому вдалося зробити, це залучити на свій бік спочатку М.Коротких і О.Ткаченко, які стали членами ініціативної групи саме з створення спорттовариства “Рух”. Він влаштував М.Короткіх кухарем в їдальню Відділу освіти і культури. А пізніше до них приєднався ще й М.Путистін, що повернувся до міста. Його влаштували електромонтером в їдальні. Знайшли собі роботу в цій їдальні також М.Трусевіч, І.Кузьменко та  П.Комаров. До того ж вони офіційно були оформлені тренерами зі спортивних ігор спорттовариства тоді ще “Тризуб” і навіть їм усім видали довідки, які свідчили про те, що вони працюють у Києві.

Треба звернути увагу на те, що всі футболісти підтримували між собою досить гарні стосунки та чим могли допомагали один одному. Мабуть, все ж саме це й допомогло їм вистояти в такому скрутному становищі.

Відомо, що 17 грудня 1941 року М.Голімбієвський першим вступив на службу в німецьку військову розвідку й одразу був направлений до розвідшколи у Полтаву. Проте вже в січні 1942 року він повернувся до Києва і став служити в поліції слідчим кримінального відділу. А ось Лазарю Федоровичу Когену не допомогла реєстрація – він разом з іншими жителями міста єврейської національності був відправлений у Сирецький концтабір, і більше про нього ніхто ніколи нічого не чув. Він став першою жертвою цієї найстрашнішої в історії другої світової війни “фабрики” знищення людей і, в першу чергу, євреїв.

Та поступово життя в місті налагоджувалося. Почали працювати заводи і фабрики. Люди почали отримувати зарплату в окупаційних марках. Німці дозволили відкрити оперний театр, театр- вар’єте, кінотеатри. Що ж до спортивних споруд Києва, то, згідно доповідної записки завідуючого Секцією фізкультури і спорту Дубянського на ім’я керівника відділу освіти і культури Міської управи від 12 листопада 1941 року, цій секції “поставили на облік та зарахували всі спортивні споруди та спортмайно м.Київа, яке коштувало понад десять мільйонів карбованців”. Серед спортивних споруд були стадіони Палацу спорту (так і не відкритий до війни республіканський стадіон ім..М.С.Хрущова), “Динамо”, “Локомотив” і “Зеніт” (колишній стадіон ДСО “Снайпер” з-ду ім.Петровського), а також водні станції і спортивні зали. Стадіон “Спартак” неможливо було ввести в експлуатацію, так як він восени був повністю затоплений і занесений мулом після прориву труб великої водогінної магістралі, що проходила поблизу стадіону.

На початку січня 1942 року Українське спортивне товариство “Рух”, створене для спортсменів, що підтримували “порядок” фашистів, налічувало вже до ста київських спортсменів, які тренувалися у ряді секцій, в тому числі і в футбольній. До речі, активно сприяв створенню цього товариства Желяшкевіч Вільгельм Вільгельмович (в одному з архівних документів його прізвище вказане – Жемінкевіч – Примітка автора) – досить відомий у минулому київський футболіст, член Київської колегії суддів, німець за національністю, який повернувся до Києва на початку цього року. Він у цей час очолював спортивний відділ “Штадткоміссаріата” і , звичайно, його підтримка була значна.

25 січня керівник Секції фізкультури і спорту В.Дубянський отримав завдання від уповноваженого німецької влади відремонтувати навесні всі стадіони міста. А на початку березня контрольно-інспекторським відділом Міської управи була проведена ревізія роботи цієї секції. Довідка містила величезну кількість виявлених зауважень і зловживань. Щоб зрозуміти весь розмах безгосподарності та зловживань у Секції фізкультури і спорту наведемо декілька найбільш суттєвих:

- до ремонту стадіонів не тільки не приступили, але навіть не спромоглися провести елементарну їх інвентаризацію;

- штат, як секції, так і її структур, в першу чергу стадіонів, значно завищений; багато співробітників взагалі нічого не роблять і навіть не знають, що їм потрібно робити;

 – їдальня, створена для членів спорттовариства “Рух”, з 1 лютого припинила роботу.

Висновок Міського голови був однозначним – поміняти на 100% не тільки керівництво секції, але й керівництво Відділу освіти і культури. Начальником відділу призначили І.В.Солодовнікова, який терміново вкоротив своє прізвище на український манер – Солодовник, а вже він призначив 18 березня керівником Секції фізкультури і спорту – В.М.Снетенчука. Змінився й голова спорттовариства “Рух” – співробітника поліції С.І.Гордіенко замінили слідчим гестапо Олегом Олександровичем Головченко – відомим до війни київським гімнастом. Однак все керівництво продовжував тримати в своїх руках заступник голови товариства Г.Д.Швецов .

До речі, вже 4 березня спорттовариством “Рух” було оголошено про відкриття власної їдальні по вул. Великій Васильківській, 43 і всі спортсмени товариства були відкріплені від їдальні Відділу освіти та культури. Однак у наслідку виявилося, що забезпечити свою їдальню продуктами й утримувати необхідний штат працівників, “Руху” було не по силам, і вони відмовилися від цієї затії, відкривши у виділеному їм приміщенні за вказаною адресою тільки закусочну. А за забезпечення додатковим харчуванням спортсменів знову взялася вже в червні Секція фізкультури і спорту, намагаючись відновити налагоджену раніше роботу їдальні на Фундуклеївській.

У середині червня керівництво Відділу освіти і культури отримало дозвіл Штадткоміссара Києва на відродження спортивної роботи на підприємствах і в організаціях міста. Таких великих за мірками воєнного часу підприємств і організацій до середини 1942 року в Києві вже налічувалося 111. У їх число входили працюючі заводи, комбінати та фабрики, електростанції, підприємства Міської управи , управи 12 районів міста , банки та управління , спілки та станції , пожежна охорона і управління охорони поліції. У всі ці підприємства і установи були відіслані однакового змісту листа з проханням направити представників в Секцію фізкультури і спорту для узгодження питань організації спортивної роботи . Однак взаєморозуміння з боку керівників підприємств , організацій та установ знайти так і не вдалося і, перш за все, через відсутність спортивного інвентарю, яким їх мала забезпечити Секція фізкультури та спорту, а як налагодити його виробництво або придбання ніхто не знав. Тож невдовзі про це починанні благополучно забули.

Також у червні Українське спорттовариство “Рух” в приміщенні по вул.Олександрівської, 95 відкрило майстерню з ремонту спортінвентарю, розраховуючи налагодити ремонт усього, що вже поламалося, а багато чого вже просто згнило у вологості на стадіонах і складах. А в серпні в приміщенні, де розміщувалася штаб-квартира “Руху” на Малій Васильківській, 19, пропонувалося відкрити… школу сучасних танців, на що Відділ освіти і культури відреагував досить культурно – “Організовувати школу танців недоцільно”.

У футбольну команду спорттовариства “Рух”, граючим тренером якої був заступник голови цього товариства Г.Д.Швецов, навесні вдалося залучити деяких відомих футболістів, зокрема у ряді тренувальних матчів цієї команди брали участь і колишні гравці “Динамо” – Свиридовський, Гончаренко, Голімбієвський і Гундарєв.

Проте для цієї футбольної команди в цей час несподівано настали непередбачені важкі часи. Сталося так, що директор хлібозаводу №1 міста І.І.Кордік,  який був закоханий у футбол і добре знав усіх київських майстрів шкіряного м’яча, зустрівся з М.Трусевічем і запропонував йому і його колишнім одноклубникам по “Динамо” роботу на своєму заводі, саме з метою створення першокласної команди. Така пропозиція давала футболістам значно більше, ніж могло дати їм спорттовариство “Рух”. По-перше, це була справжня постійна робота, яка зберігала їх від відправки до Німеччини й гарантувала уникнення голодування. По-друге, Кордік пропонував влаштувати на роботу всіх без винятку динамівців, а “Рух” в їдальню прилаштував тільки декількох з них. І нарешті, по-третє, Кордік домігся офіційного дозволу на право проводити постійні тренування і матчі команди хлібозаводу на полі стадіону “Зеніт” по вул.Керосинній, 24.

Спорттовариство ж “Рух” до цього часу не мало свого стадіону, а лише вело переговори про можливість експлуатації нового Республіканського стадіону ім.Хрущова, який в той час називався просто стадіоном Палацу спорту.

Керівник футбольної команди “Рух”, спостерігаючи, як у нього з-під носа йдуть кращі кадри, на які він розраховував, просто вимушений був форсувати події. Він прекрасно розумів, що перше, що йому потрібно зробити – це домогтися дозволу грати на кращому стадіоні міста – стадіоні Палацу спорту, а тоді вже можна було сподіватися на повернення “штрейкбрехерів”.

До того ж , вже в перших числах березня керівник Секції фізкультури і спорту В.М.Снетенчук у своїй доповідній записці на ім’я керівника Відділу освіти і культури І.В.Солодовнікова звітував про планування “…з метою пожвавлення спортивної роботи (після отримання відповідного дозволу на це) організувати центральні секції з: …футболу, передбачаючи навіть спортивні зустрічі між окремими командами міського гарнізону та командами інших міст… “.

А вже 12 червня в доповідній записці на ім’я заступника Міського голови той же В.М.Снетенчук рекомендував “…протягом сезону провести низку показових виступів кращих спортсменів з різних видів спорту іІ зокрема спортивні зустрічі з футболу як між місцевими українськими командами, так и між командами українців та німецьких військових частин”.

Виникла потреба наявності декількох команд, тому вже до червня Секцією фізкультури і спорту був створений на базі товариства “Рух”, що значно розрослося, ще один, нібито “самостійний” Український спортивний клуб “Спорт”. Трохи пізніше йому підвищили статус і стали величати “товариством”. Головою його поставили О.О.Головченко, а товариство “Рух” тоді вже очолив безпосередньо Г.Д.Швецов. В цей час у футбольній команді “Рух” футболістів підібралося на два склади, тому дублюючий склад “Руху” перетворили у команду новоствореного “​​Спорту”.

Цікаво, що після того як товариство “Рух” отримало у власність стадіон Палацу спорту, воно почало готуватися до його відкриття під назвою “Український стадіон”. Ось лише тоді, на початку червня 1942 року німці спокійно зайняли стадіон “Динамо” й, до того ж, він навіть був перейменований в “Дойче Штадіон” і використовувався вже як спортивна арена виключно тільки для виступів німців. До речі директором Німецького стадіону залишилася знаменита радянська рекордсменка в бігу на ковзанах Т.Д.Васильєва, а про обслуговуючий персонал і говорити не доводиться – він був виключно з місцевих.

Офіційно футбольний сезон 1942 р. був відкритий в окупованому Києві 7 червня матчем на стадіоні Палацу спорту. Грали команди товариства “Рух ” і хлібозаводу (тоді ще назви “Старт” у команди не було). Перемогла команда хлібозаводу – 2:0 (в деяких публікаціях необгрунтовано зазначається рахунок – 7:2, просто переплутали з рахунком другого (зірваного) матчу. Але про це трохи нижче – Примітка автора). До речі, в цей день перед матчем “Рух” – “Хлібозавод” на цьому ж стадіоні відбувся матч між німецькими командами штабної роти військово-повітряних сил і служби забезпечення однієї з дивізій.

На 14 червня був запланований матч-реванш команд “Старт” і “Рух” на стадіоні “Зеніт”, але він був фактично зірваний з вини голови Українського спортивного товариства “Рух” Г.Д.Швецова . Вже наступного дня Секція фізкультури і спорту направила йому лист з вимогою надати пояснення про причину зриву матчу. 17 червня він таку доповідну записку написав. Суть його пояснення зводилася до того, що ще 10 червня він звертався до шефа хлібозаводу Кордіка з проханням проведення цього матчу на Українському стадіоні (адже він чудово розумів, що на стадіоні “Зеніт” “Руху” не виграти “матч-реванш”, а це серйозно підірвало б престиж цієї команди). Однак керівництво хлібозаводу, звичайно, не схотіло змінювати місце проведення матчу, бо до того ж вже була замовлена афіша про проведення матчу саме на стадіоні “Зеніт”. На афіші були вказані склади обох команд. 14 червня весь день йшов дощ і, як пояснює Швецов, через це частина гравців і він сам не з’явилися на матч. До того ж і спортивну форму тим гравцям, що прийшли на матч, ніхто не приніс. На матч, за словами Швецова, з’явилося лише 4 гравці основного складу й то лише після того, як вони побачили афішу матчу й в складі команди на цій афіші прочитали свої прізвища.

Цей матч все ж таки, виявляється, відбувся.  Звичайно, “Рух” програв з рахунком 1:7 (у деяких виданнях фігурує рахунок – 2:7, але це не настільки суттєво – Примітка автора). А безпосередньо Швецов був засмучений, таке склалося враження, не результатом гри, а тим, що гравці “Руху” вийшли на поле в “імпровізованій” формі. Та якщо підходити серйозно до оцінки цього матчу, то організація, яка його готувала, а саме Секція фізкультури і спорту, занесла його в розряд зірваних матчів. Однак, враховуючи зацікавленість цієї організації в результаті матчу для їх рідної команди “Рух”, все ж є деякі підстави сумніватися в їхній щирості. По-перше, про матч було оголошено (була видана у друкарні афіша матчу), по-друге, матч був проведений. Те, що не з’явилися на матч деякі гравці і сам тренер, до того ж граючий, і що гравці вийшли на поле не в своїй формі – практично не є вагомою причиною вважати цей матч не зіграним. Однак якщо скласти всі ці обставини разом, та до того ж додати ще те, що гра проходила під безперервним дощем, напевно, можна погодитися з думкою Секції фізкультури і спорту.

5 липня на стадіоні “Зеніт” був проведений матч між командами хлібозаводу “Старт” і товариства “Спортом” (дублюючим складом “Руху”). У складі команди в основному були юні футболісти, хоча у воротах стояв один із запасних воротарів київського “Динамо” – Голімбієвський, а в нападі молодий Гундарєв, який теж встиг пограти у дублі “Динамо”. Цей матч закінчився розгромом молодої команди – 11:0.

Відкриття Українського стадіону (його майже весь час у всіх документах і листуванні величали стадіоном Палацу спорту) було заздалегідь заплановано на 15 червня. Однак, мабуть, слідуючи укоріненим у свідомості радянських громадян правилам, намічені терміни постійно зривалися. Відділ освіти і культури звернувся до Київського голові з остаточним пропозицією перенести дату відкриття на 12 липня. Ця подія мала для окупантів велике значення. Закінчувався рік “стратегічних успіхів” і тому в Києві почалася серйозна підготовка до святкування річниці “звільнення від більшовизму”. Окупаційна влада та Міська управа приділяли особливу увагу пропаганді “значних успіхів у сфері культурного життя”, зокрема спортивно-масовій роботі серед місцевих жителів.

Програма урочистого відкриття цього стадіону в стадії узгодження кілька разів змінювалася і в основному в частині команд-суперників футбольного матчу. Спочатку планували матч “Руху” з “Стартом”, потім “Старт” замінили командою німецьких залізничників, а потім цю команду поіменували “DV”, але все ж на афіші про всяк випадок замість “футболу” вказали “бокс”. Саме 12 липня й був “урочисто” відкритий Український стадіон. Відбулися традиційні, як у радянський час, виступи гімнастів і легкоатлетів спорттовариства “Рух”, а вінцем урочистостей все ж був футбольний матч між “Рухом” і однієї з німецьких частин “DV”. Фактично це була команда німецьких залізничників, але скомплектована поспішно, і вона серйозно не готувалася до цього матчу, який, до речі, закінчився перемогою українських футболістів (рахунок, на жаль, не відомий) і нікого, на щастя, за це не розстріляли.

А вже 26 липня на Українському стадіоні команда спорттовариства “Рух” зустрічалася, як повідомлялося в газеті “Нове українське слово” за 26.07.1942 р., з “найсільнішою німецькою командою “Flakelf”. Це була команда, вірніше збірна німецьких протиповітряних військових частин в Києві – “Flakelf” (“Flieger-abwehrkanone” – зенітна гармата), але ніяк не команда льотчиків, і про “Люфтваффе” й мови бути не може. Українські футболісти у цьому матчі програли (на жаль, рахунок теж невідомий).

16 серпня команда “Рух” провела свій останній матч в цьому сезоні, а саме “матч-реванш” з непереможною до цього в 10 матчах командою хлібозаводу “Старт” і програла з розгромним рахунком – 0:8. Ось як писала про цей матч газета “Нове українське слово”:

І нарешті, взагалі про останній матч у сезоні “гарячого літа 1942 року”. Вже у вересні, після заборони грати між собою німецьким та українським футболістам, ще одна київська команда “Алмаз”, яку до свого арешту тренував М.Свиридовський, була обласкана Г.Д.Швецовим і прийнята відразу ж у лоно товариства “Рух”. Секція фізкультури і спорту дозволила цієї юної команді, тепер очолюваній досить молодим її представником В.Ногачевскім 20 вересня провести матч на стадіоні “Зеніт” з “фарм-клубом” спорттовариства “Рух” – командою “Спорт”. Матч був проведений 22 вересня на Українському стадіоні, який, до речі, в цей час вже називався просто Міським стадіоном. І уявіть собі, здібна команда “Алмаз” здобули перемогу з переконливим рахунком 7:2 на свою користь.

1943 року Відділ освіти і культури в Міській управі понизили в статусі і перетворили в Секцію шкіл і культури (керівником призначили колишнього заступника Міського голови – Волкановича). Відповідно Секція фізкультури і спорту була розпущена, а її обов’язки поклали на зазначену вище нову секцію. І ось у середині липня 1943 року по вирішенню Штадткоміссаріата секцією фінансів Міської управи було проведено обстеження фінансового стану Українського спортивного товариства “Рух”. Висновки комісії, що проводила перевірку, були настільки вражаючі, що зупинитися на них просто потрібно. Наведемо тільки кілька самих серйозних зауважень за результатами цієї перевірки:

- протягом своєї діяльності товариством були відкриті магазин спортивних товарів, майстерня з ремонту спортінвентарю, їдальня та більярд, а також ліквідована шевська майстерня, передана товариству ще 1941 року. Все це з часом безконтрольно було передано приватним особам, про прибуток яких і про отриманий дохід від них для суспільства немає жодного документа;

- товариством ніколи не складався прибутково-видатковий фінансовий кошторис і в штаті товариства бухгалтер був відсутній взагалі. За півтора роки існування товариства  було складено лише двічі балансові звіти стороннім бухгалтером, які не містять абсолютно ніяких пояснень, розшифровок і матеріальних ордерів. Всі матеріальні цінності, отримані від Відділу освіти і культури, а також придбані, до балансу не зараховані;

- усі доходи й витрати позначені в записнику голови товариства, при чому в безладному стані. Гроші з каси товариства бралися коли завгодно, а відміток про їх повернення немає. Величезні суми, сплачені за проведення ремонту на Українському стадіоні, за матеріали для ремонту, за опалення і т.п. не мають жодного підтверджуючого документа.

Комісією, звісно, було рекомендовано спорттовариство “Рух” розпустити. Секція шкіл і культури неодноразово викликала представників товариства для обговорення питання, але ніхто так і не з’явився – напевно, вже чекали приходу радянських військ. Секція у зверненні до Міського голови тільки 9 вересня підтримала пропозицію комісії і просила передати всю роботу товариства секції. А в своєму розпорядженні Голова міста дав вказівку товариство розпустити, всю роботу зі спортсменами закріпити за стадіонами, їдальню не чіпати, а в більярд дозволив спортсменам грати безкоштовно.

Наче б і не було на що скаржитися керівництву товариства, все “зійшло з рук”, але горе- організатори навіть не припускали, що їх чекає через пару місяців. Розплати вони не оминули . Хоча, якщо розібратися, то грабували вони ворога, а спортсменам все ж серйозно допомагали. Адже недарма Швецов на допиті в НКВС після арешту вже 13 листопада 1943 року заявив: “Так, я зрадив Батьківщину, але зробив це для того, щоб зберегти фізкультурні кадри Києва”.

Погодьтеся, що в наш час ці слова сприймаються зовсім по-іншому, ніж в ті роки, коли кинути на Берлін, на вірну смерть мільйон солдатів, щоб взяти місто до свята, було звичайною справою; коли залишити мільйон солдатів і мирних жителів на розтерзання “звірові” і не дати їм ніякої можливості врятуватися, крім “зради” – було просто буденною справою купки, не побоюся цього слова, відщепенців, які іменували себе “партією більшовиків”. Так вони ж зрадили в тисячі разів більше людей, зрадили їхні сподівання, обдурили, нагородивши такою світлою мрією, і зомбували десятки мільйонів своїх підданих. А їх досі так і не судили, хоча б заочно. А головний їх “вождь” ще й досі в мавзолеї.

Так яке ж вони мали право судити людину, готову за будь-яку ціну, навіть ціною власної зради, зберегти кілька десятків життів таких же, як він простих рядових – спортсменів? Вибачте, я не захищаю Швецова. Вина його очевидна, він заслуговує осуду як громадянин країни, на яку напали, а у нього не вистачило мужності померти, вгризшись зубами в горло першого-ліпшого німця, що зустрівся йому. Але за що судити людину, яка, на мій погляд, зробив не так уже й мало корисного у своєму житті саме для людей..

                                                                                Анатолій Коломієць

Членський квиток УСТ “Рух” (Київ) у серпні 1943 р.

Добре відомо що 1941 року в заявленому складі команди майстрів київського “Динамо” перебувало загалом 30 гравців, а саме (в алфавітному порядку): Борис Афанасьєв, Микола Балакін, Яків Борисов, Павло Віньковатов, А.Габер, Ромуальд Газда, Василь Глазков, М.Голімбієвський, А.Горинштейн, Володимир Гребер, Лев Гундарєв, Іван Гурський, Тадеуш Єдинак, Антон Ідзковський, Йосиф Качкин, Олексій Клименко, Павло Комаров, Іван Кузьменко, Олег (Олександр) Лаєвський, Петро Лайко, Абрам Лерман, Міхал Матіас, Микола Махиня, Михайло Мельник, Володимир Онищенко, Анатолій Садовський, Олександр Скоцень, Микола Трусевич, Віктор Шиловський і Костянтин Щегоцький. У матчах незакінченого чемпіонату СРСР 1941 року прийняло участь лише 16 гравців (виділені жирним шрифтом).

Відомий також склад команди групи “Б” чемпіонату СРСР 1940 року, яка виступала під назвою “Локомотив Півдня” в чисельності 20 гравців: Микола Боженко (залучений з Ростова-на-Дону) і Арон Сокальський – Віктор Бойко, Микола Моісюк, Анатолій Радзивинович, Герман Саблін і Анатолій Садовський (залучений з Дніпропетровська) –  Володимир Балакін, Василь Сухарєв, Олександр Філіппович і Павло Францев – Костянтин Авраменко, Олександр Галкін, Макар Гончаренко (залучений з “Динамо” Київ), Лєв Гундарєв, Микола Корзунов, Федір Кузьменко, Михайло Мельник, Костянтин Москаленко та Олександр Шацький. Навесні 1941 року з цього складу до київського “Динамо” були переведені Л.Гундарєв, М.Мельник і А.Садовський, а до одеського “Спартака” пішов М.Гончаренко.

Одразу треба відмітити, що ще до червня з команди були вилучені “легіонери” Т.Газда та А.Габер, які разом з З.Цібором, якого теж переглянули, були відправлені додому.

*  *  *

22 червня війна прийшла безпосередньо на територію СРСР. До цього при окупації в 1939-40 роки територій Західної України та Західної Білорусії, а також незалежних країн Прибалтики – Литви, Латвії та Естонії війна проходила без якогось там серйозного опору з боку населення цих територій, яке розуміло, що їм, звичайно, не впоратися з Червоною Армією. Тільки одна Фінляндія чинила справжній супротив, але військові дії до цього часу проходили на території “противника”. Зараз же німецькі добре оснащені частини вступили на територію “імперії більшовиків”, в усякому випадку, з перших днів війни почали методично бомбити великі радянські міста. Серед перших, що постраждали від бомбардувань, був і Київ. До речі, тут же слід відмітити, що з 22 по 27 червня до війни з СРСР приєдналися Румунія та Угорщина, війська яких в тій чи іншій мірі також приймали участь в окупації території СРСР. Румунія претендувала на території Буковини, Бесарабії (нинішнє Придністров’я, а в той час територія Молдавської АРСР у складі УРСР) та Буджаку. Угорщина мріяла повернути собі Закарпаття.. Правда, їх війська не приймали безпосередньої участі у наступальних і каральних діях німецької армії, а в більшій мірі виконували допоміжні функції. Одна тільки Фінляндія ставила перед собою завдання повернення втраченої донедавна території Карелії.    

Одразу, як тільки війна прийшла на територію СРСР, в країні була оголошена загальна мобілізація. Тільки в Києві було мобілізовано до Червоної Армії в перші ж дні війни понад 200 тисяч киян. Мобілізації підлягали, звичайно, й футболісти. Багатьох одразу призвали на військову службу. Майже 3,5 тисячі киян добровільно увійшли до лав винищувальних батальйонів і ще 29 тисяч влилися в загони так званого “народного ополчення”.

Особливе відношення в той час було до гравців, які були заявлені в “Динамо” Київ. Вони мали безпосереднє відношення до однієї з потужніших силових структур у СРСР – НКВС (Народного Комісаріату внутрішніх справ). З футболістів, які в тій чи іншій мірі мали відношення до “Динамо”, були призвані на військову службу В.Онищенко, Б.Афанасьєв, М.Махиня, П.Лайко, В.Глазков и В.Гребер. Чому інших не призвали, не зрозуміло. Або були якісь вказівки або не виключено, що дехто просто сховався. Достеменно відомо, що було організовано винищувальний батальйон робітниками стадіону “Динамо” та спортсменами цього товариства. Інші київські ветерани футболу поки що готували до евакуації підприємства, де вони працювали.

В місті, звичайно ж, на той час вже було досить багато ветеранів “Динамо” Київ, так званих “старичків”, які “догравали” в інших командах міста. Наприклад, Микола Коротких працював спочатку весною громадським інспектором учбово-спортивного відділу Київського Міського Комітету у справах фізкультури та спорту, а потім аж до початку війни уповноваженим Центральної Ради спортивного товариства “Крила Рад”, але це не заважало йому ще й грати за команду “Рот-фронт” на першість міста.

А Макар Гончаренко в цьому році грав у одеському “Спартаку” й, звісно, залишив Одесу, коли розпочалася війна, та повернувся до Києва, але як свідчили очевидці, не спішив реєструватися, а приховався від мобілізації до кращих часів. Та його, мабуть, ніхто й не шукав, бо думали що він все ще в Одесі. Але за його особистими безкінечними спогадами він начебто вже на початку війни одразу був мобілізований до винищувального батальйону й приймав до останньої хвилини безпосередню участь в обороні Києва.    

 Костянтин Щегоцький працював інструктором військово-фізичної підготовки 4-го загону воєнізованої пожежної охорони НКВС на Микільській слобідці. Офіційно ж він числився електромеханіком на трикотажній фабриці НКВС.

Михайло Путистін, який тільки недавно повернувся з довгого відповідального відрядження до Західної України, де займався створенням у Львові ФСТ “Динамо” й сприяв переведенню кращих львівських футболістів до Києва, одразу був направлений в одну з регулярних частин на фронт.

Колишні гравці “Динамо” Михайло Свиридовський і Олександр Ткаченко працювали на автобазі НКВС, а Георгій Тимофєєв працював тренером і вчителем фізкультури в трудовій колонії №7 НКВС. До того ж Свиридовський ще й числився на початку 1941 року гравцем київського “Локомотиву”. До речі, в народному ополченні воювали ще два гравця “Локомотива” – Володимир Балакін і Василь Сухарєв.

Динамівці спочатку підтримували порядок на стадіоні; допомагали спорядженням співробітників НКВС, які формували винищувальні батальйони та угрупування, що вже готувалися до партизанської війни в тилу ворога;  забезпечували евакуацію найбільш коштовного майна; строїли бомбосховище на території стадіону “Динамо”. Всім цим командував Тимофій Амвросійович Строкач – заступник наркома внутрішніх справ УРСР, голова республіканської ради ФСТ “Динамо”. Шефство своє над командою він розпочав ще  в жовтні  1940 року.  Це він організував перехід 1941 року в “Динамо” Київ тренера М.П.Бутусова та саме він евакуював його з міста першим. Вдалося евакуюватися й Антону Ідзковському.

Коли німецькі війська почали наближатися до Києва, то складна ситуація в місті, яке підготовлювалося до оборони, й плутанина в командуванні призвела до того, що одні гравці “Динамо”, що залишилися при команді, були направлені до регулярних частин на фронт або за спецпризначенням до тилу (В.Шиловський, Я.Борисов, П.Віньковатов, І.Качкин, А.Лерман, М.Балакін, адміністратор Р.Фельдштейн). Інші – до лав винищувального батальйону, тобто безпосередньо приймали участь в обороні Київського укріпрайону (М.Коротких, М.Трусевич, П.Комаров, І.Кузьменко, О.Клименко, Л.Гундарєв, М.Голімбієвський); ветерани ж команди – до лав народного ополчення.

Однак начальник київського НКВС Лев Варнавський побоявся відправити в тил навыть родичів гравців, не те що всіх членів команди “Динамо”. Сам він вбачав в проханнях щодо евакуації – боягузтво гравців і зневіру їх у можливість відстояти столицю України та не допустити до неї ворога (коли ж це сталося – він застрелився. – Примітка автора)

Відомо також і про долю більшості футболістів-“легіонерів”, які були запрошені з команд Західної України в 1940-41 роках, – М.Матіаса, О.Скоценя, І.Гурського (ще й досі інколи в дуже багатьох виданнях абсолютно помилково цього футболіста “підмінюють” відомим польським футболістом і тренером Казімежем Гурським, однак це абсолютно інша людина, й давно потрібно вже перестати викривляти незаперечні факти – Примітка автора), Т.Єдинака та ще й О.Лаєвського. Їх спочатку хотіли призвати до армії й, навіть, Єдинака й Гурського після виклику до воєнкомату відправили на лівий берег (подальша доля їх невідома). А от інших призвати до армії “побоялися” через можливість зради (очевидно надійшла така вказівка). Тому вирішили евакуювати їх “з очей подалі” на баржі вниз по Дніпру до Дніпропетровська (крім О.Лаєвського, який десь затаївся в Києві – Примітка автора) Там вони знаходилися поки до міста не прийшли німці. Завдяки щасливому випадку їх не чіпали й вони “рвонули”, хто, як міг, додому – на Захід. Про це добре розповів у своїх спогадах О.Скоцень в книжці “З футболом у світ”, виданій у Канаді 1965 року. Ось декілька цитат з цієї книги:

” …Одного дня на світанку всіх нас, “західників” (це не тільки футболістів – Примітка автора), які проживали у квартирах на стадіоні, розбудили і забрали до воєнкомату, щоб реєструватися в армію… Тут за алфавітом нас оформляли, відбирали паспорти і відправляли на лівий берег Дніпра. Пішли К.Гурські, Т.Єдинак і фехтувальник В.Бжедзєцкі. А далі – велика несподіванка! Українців їз Західної України більше не реєструють! Не беруть в армію!

Я повернувся на стадіон копати, рити біля стадіону глибоке бомбосховище…

…Пройшла ще одна ніч… Треба було залишати Київ і спасати життя! Ми готувались, пакували що могли, але постала велика проблема: чим і як виїхати з міста? Залізнична станція була переповнена людьми: годі пройти. Евакуювали у першу чергу начальство і їхні родини. Більшість потягів реквізували для військових потреб. Звідси виїхати було неможливо… Залишалась єдина можливість: з річкової станції плисти пароплавом по Дніпру у напрямку Одеси.

До нас з дружиною приєдналися ще кілька львів’ян-спортовців (між ними М.Матіас), які аж ніяк не хотіли бути довше в Києві, і другого дня ще в досвітніх годинах ми вийшли на Дніпрову пристань.

З тяжкою бідою серед натовпу людей ми добилися до гавані. Стали в чергу і стояли цілий день. Один пасажирський пароплав з вантажем відправили вранці, другий увечері. Сісти в один з них було неможливо… На другий день повторилася точно та сама історія…

… По якомусь часі приїхало кілька осіб у напіввійськових уніформах, поговорили з начальником міліції, а потім один з них звернувся в нашу сторону і наказав: “Пошли!”. Ті самі міліціонери провели нас на самий кінець набережної, до якоїсь стоянки самохідних барж.

Тут, у місці причалу, стояв також старий, перехилений набік моторний човен. Нас спрямували туди. З якою полегшею на душі ми сіли в нього! Під вечір підплив великий буксирний пароплав, взяв наш човен на буксир з рядом інших причеплених барж з вантажем, і ми рушили вниз по Дніпру…”

А тепер одне з перших питань, яке ставить історія щодо київських футболістів, які за волею долі залишилися в Києві під час окупації міста: чому вони залишилися в місті, а не пішли з радянськими військами, які відступали?

Відповідь, як виявляється, є, хоча й досить не однозначна:

- перша причина – командування й особисто Йосиф Сталін ставили перед захисниками Києва надзвичайно жорстокі вимоги, категорично заборонивши військам відступати з міста. В цій ситуації небезпечно було взагалі готувати навіть незначні заходи щодо можливості евакуації з Києва мешканців та війська. Цим питанням абсолютно ніхто не займався, тому що усі були мобілізовані на стримування ворога, що рвався до міста.

- друга причина – підрив єдиного в Києві дніпровського мосту (кияни його іменували Ланцюговим, а насправді – автогужовий  міст ім. Є.Бош) мінерами НКВС, по якому хоча б якось можна було б залишити місто, й паніка, яка розпочалася після цього в місті. Це сталося 19 вересня й до того ж під час вибухів на мосту перебувало багато червоноармійців, які намагалися врятуватися від полону, але це нікого не турбувало. Через декілька годин вибух навіть продублювали. Та все це було непродумано й не мало ніяких позитивних наслідків, бо вже через 24 години німці, коли увійшли до Києва,  навели 500-метрову переправу на гумових надувних понтонах.

Підірваний ланцюговий міст через Дніпро

- третя причина – більшість футболістів мали в місті родини й малолітніх дітей, евакуювати яких було неможливо, а залишити їх напризволяще  мало хто б зважився.

- і, нарешті, четверта причина – ті футболісти, що встигли відступити, які воювали у винищувальних батальйонах і народному ополченні, після того як керівництво зрозуміло загрозу оточення, саме й потрапили до нього під Борисполем – Баришівкою. Ті, хто був у напіввійськовому одязі й, головне, не пострижений повністю, змогли практично безперешкодно повернутися до міста. Інші потрапили до табору військовополонених – так званих фільтраційних таборів польової жандармерії (М.Трусевич, П.Комаров, О.Клименко, М.Свиридовський, В.Балакін, В.Сухарєв). По статистиці Ставки Гітлера під Києвом у полон було взято 665 тисяч солдат і офіцерів Червоної Армії.

Усіх футболістів, хто залишився в місті, можна розділити на декілька груп, знову ж виходячи з причини знаходження або появи їх в окупованому Києві:

- приймали участь у воєнних діях і були визволені з таборів військовополонених за відомим листом Секції фізкультури та спорту Міської управи вже окупованого німцями Києва – М.Трусевич, П.Комаров, І.Кузьменко, О.Клименко, М.Коротких і В.Балакін (в листі помилково був вказаний його брат Леонід, тому можливо слід вірити свідченням Володимира Балакіна, що йому вдалося здійснити втечу з табору – Примітка автора);

- приймали участь у воєнних діях (попали до оточення, кинули зброю й самостійно дісталися Києва) – М.Свиридовський, Л.Гундарєв, В.Сухарєв, О.Ткаченко, Г.Тимофєєв і М.Голімбієвський;

- приймали участь у воєнних діях і повернулися до Києва через деякий час, після того як попали в оточення діючих частин Червоної Армії – М.Путистін (з-під Полтави, за його словами після наказу командира “Тікайте, куди хочете, армія розвалилася” – Примітка автора);

- невідомо з якої причини залишилися в Києві – М.Гончаренко (кажуть, що сховався від призову в тещі – Примітка автора), О.Лаєвський, Ф.Тютчев, М.Мельник і Ю.Чернега.

Крім цих відомих футболістів київських показових команд майстрів футболу “Динамо” та “Локомотиву”, в місті залишилося багато футболістів клубних команд спорттовариств і великих підприємств, а також дуже багато ветеранів київського футболу, проблемами яких у той складний період взагалі ніхто з керівників фізкультурою та спортом не займався. Слід обов’язково перелічити хоча б тих, хто відомий за знайденими в архівах та дослідженими документами:

- ветерани “Динамо”, “Локомотива” та інших команд, які вже практично не могли активно займатися спортом: А.Поталов, А.Фенцель, Г.Швецов, В.Ямковий, Б.Скузін, Т.Пржепольський, С.Бардадим, М.Ахламов, К.Преснов і В.Бєлий;

- гравці київських команд: “Локомотива” – М.Южда, О.Бабієнко, Ф.Куц і В.Ногачевський;  “Водника” – К.Пенкін і В.Пичугін, “Зеніта” (з-д “Арсенал”) – Дубовик, “Авангарда” (з-д “Більшовик”) – В.Соколов;

- працівники суддівського й тренерського корпусів: Т.Прокофьєв, І.Миронов, Л.Коген і декілька вже перерахованих вище.

Також за дослідженими документами в місті ще знаходилося декілька невідомих автору цієї книги граючих футболістів, таких як: Артюшенко, Баранов, Б.Данилов, В.Дюндиков, Калач, Китасов, Костюк, С.Лаптєв, Майжук, Михайлов, Б.Молчанов, Петров, Пигулевський, Пирожниченко, Портнов, Рожков, П.Сотник, Станіс, Сухаренко, Терлецький, Тимохін, Тимошенко Орлик, Орлов, Прусс і Шведов.

З футболістів, яким вдалося вийти з оточення й не повернутися до Києва, а продовжувати рухатися на схід у пошуках радянських військ, відома лише доля одного з найбільш знаменитих футболістів київського “Динамо” – Костянтина Щегоцького. Біля двох місяців він блукав по вже окупованій території й зустрівся з радянським військом тільки в районі Ростову-на-Дону.

Висновок:   з гравців, які продовжували грати у футбол в окупованому Києві 1942 року у складі команди “Старт”, діючих гравців основного складу київського “Динамо” було лише троє – Трусевич, Клименко та Комаров, ще троє з резервного складу – Кузьменко, Гундарєв і Мельник, а також ще семеро ветеранів команди: Коротких, Гончаренко, Тютчев, Путистін, Сухарєв, Ткаченко і Тимофєєв – тобто усього 13 представників команди. В інших командах ще грали – резервний воротар Голембіовський та ветерани Пржепольський і Бардадим.

                                       (інформація надана Анатолієм Федоровичем Коломійцем)

28 липня 2016 року виповнюється 90 років з дня народження відомої в недалекому минулому футбольної команди київського Центрального Спортивного Клубу Армії (ЦСКА), а раніше команди майстрів Київського військового округу (гарнізону).

Ще не так давно одна з найкращих футбольних команд України – команда Центрального Спортивного Клубу Армії, що базувалася в столиці України Києві, радувала своїх прихильників грою й досягненнями. За радянських часів ця київська команда майже 30 років була добре відома вболівальникам за назвою СКА Київ, трохи раніше у 50-ті роки як команда Окружного Будинку Офіцерів (ОБО), а у 20-40 роки як команда Будинку Червоної Армії (БЧА). На жаль мало хто знає, коли саме цей армійський спортивний осередок у Києві було створено.

Якщо ж заглянути в історію появи в Київській окрузі армійських угрупувань, то добре відомо, що Київський військовий округ був утворений в Російській імперії 1862 року (в нього входили армійські формування не тільки Київської губернії, але й Полтавської, Подільської, Чернігівської, Волинської, Харківської та Курської губерній), а після революції. за наказом Наркомвоєна України від 7 лютого 1919 року до його складу увійшли військові формування існуючі в той час на територіях як Київської губернії, так і Подільської, Волинської, Херсонської та Одеської. Штаб округу дислокувався в Києві. Та вже за часів остаточного встановлення радянської влади 1920 року Київський військовий округ об’єднав армійські формування Київської, Чернігівської, Подольської, Волинської та Херсонської губерній, а потім з 1920 року ще й Полтавської та Кременчуцької губерній. Але вже в середині 1922 року цей округ був скасований, а на його базі були сформовані Військові Сили України та Криму у вигляді Українського військового округу (УВО) з центром управління у тодішній столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) – Харкові (до 1934 р.), а з червня 1934 р. знову в Києві після повернення столиці вже Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) до нашого міста. 1935 року він був поділений на Київський і Харківський округи.

Звісно, в часи смути та громадянської війни в окрузі спортивній роботі приділялася незначна увага. Та й взагалі армійський спорт після розформування 1923 року Всевобучу аж до 1962 року (!) в СРСР не був централізований. Вся робота проводилася в десяти військових округах, у тому числі й в УВО. У кожному з військових округів були створені відділи фізкультури і спорту під назвою Будинків Червоної Армії (БЧА). В гарнізонах цих військових округів у довоєнний період спеціальних відділів фізкультури і спорту не було, у військових частинах організовувалися команди з різних видів спорту, з яких формувалися збірні гарнізонів. Кольори форми армійських команд, безумовно, були кольору крові, тобто червоними.

Вже 1923 року в Київському гарнізоні з 24 червня був проведений перший чемпіонат з футболу військових частин цього гарнізону (перший переможець – команда авіа-ескадри), а з 15 липня ще й першість міста серед воєнних учбових закладів (перший переможець – команда Вищої воєнної школи ім. Каменєва). До речі, саме воєнні учбові заклади першими в ті часи отримали скорочену назву – ВУЗи).

Але лише 1926 року, коли в Києві Будинок Червоної Армії вже був перейменований в Будинок Червоної Армії і Флоту, 28 липня було проведено перший футбольний матч збірної військових частин саме Київського гарнізону. Зустрічалися вони зі збірною профспілкових команд Києва. У цьому матчі збірна Київського гарнізону здобула переконливу перемогу – 3:0 (всі три голи забив киянин Михайло Товаровський – той самий, якому було доручено 1928 року формування першої показової команди київського “Динамо” і який з вересня 1935 року був першим офіційним тренером цієї команди майстрів). Таким чином, вперше в історії армійського київського футболу відбувся офіційний матч збірної Київського гарнізону, не слід плутати з Київським військовим округом, який тоді просто не існував. І є всі підстави вважати 28 липня 1926 року – днем народження улюбленого всіма киянами Спортивного клубу армії (СКА Київ), перетвореного з придбанням Україною незалежності в Центральний спортивний клуб армії (ЦСКА), що базується в столиці України – Києві. Звичайно, знайдуться скептики, які думають інакше, адже в Харкові – столиці УСРР тих років була своя армійська команда. Крім того, ще до цього збирали збірну Українського військового округу (УВО), проте вона базувалася в Харкові. Адже всі прекрасно розуміють, що мова йде саме про київську команду, а заперечувати створення СКА Київ, яка представляла протягом своєї довгої історії за часів СРСР саме Київський гарнізон, а потім і Київський військовий округ, в день першого матчу збірної цього гарнізону 1926 року, навряд чи хто зможе.

Документальним підтвердженням факту проведення першого матчу збірної команди Київського гарнізону є по-перше анонсування цього матчу в газеті “Киевский пролетарий” за 28 липня 1926 року: “Сегодня на Красном Стадионе состоится футбольный матч между сборной профсоюзов Киева – сборной воинских частей киевского гарнизона.  Начало в 6 час. вечера”. А також відомий і склад цієї команди з нарису в київській газеті “Пролетарська правда” за 30 липня 1926 року: “ …Склад переможців збірної київської залоги такій: Ягніс, Лі-Хай, Редько, Ломакін, Чернов, Ратін, Швецов, Чубуков, Товаровський, Кольцов і Шиманський…”

З наведеного складу команди видно, що за збірну Київського гарнізону грали деякі гравці з профспілкових команд: Яхніс, Редько, Ломакін, Чернов, Швецов, Товаровський. Та більшість з них були залізничниками й проходили по військкомату як службовці залізничного батальйону.

Слід зазначити в подальшому значне підвищення рівня футболу в армійських командах міста, особливо в армійських ВУЗах. 1927 року відмінні результати показала команда Київської артилерійської школи, у складі якої грав у той час курсант цієї артшколи, а в майбутньому видатний радянський воєначальник, генерал армії, двічі Герой Радянського Союзу Іван Черняховський. Наведемо фото футбольної команди артшколи 1927 року, де крайній зліва в останньому ряду стоїть саме Черняховський.

Футбольна команда Київської артилерійської школи 1927 р.

Вже після перенесення столиці УРСР 1934 року до Києва, звісно й у Києві сформували збірну команду не лише Київського гарнізону, але й усього Українського військового округу. Слід зазначити проведене в серпні-вересні турне цієї збірної на сході республіки, де команда зіграла в цілому 10 матчів, серед яких слід відзначити матчі у Сталіно (нічия 1:1 із збірною цього міста) і в Харкові (перемога 2:1 над динамівцями). А 24 вересня в Києві була урочисто відкрита II Окружна спартакіада військових частин УВО, в якій у змаганнях з футболу взяли участь 12 збірних команд, відібраних на корпусних і дивізійних змаганнях.

В ці роки команда УВО мала назву УБЧА (Український Будинок Червоної Армії) й приймала участь у першості Києва, а 1937 року приймала участь у першості та розіграші Кубка республіки. В першості Радянського Союзу ця команда прийняла участь вже після війни після створення 1947 року другого ешелону радянського футболу – в ті часи “другої групи”. Тоді вона вже мала назву – ОБО (Окружний Будинок Офіцерів).

Свої матчі в усі часи команда київського військового округу (гарнізону) проводила на спортивному майданчику, який існував ще до революції 1917 року біля Кадетського корпусу (в радянські часи штаб Київського військового округу – КВО, нині Міністерство оборони України). Зараз цей стадіон ще носить назву стадіону Центрального Спортивного Клубу Армії, хоча й знаходиться в досить занедбаному стані й кияни давно на ньому не бачили жодного матчу. Але шанувальники футболу столиці України щиро вірять про відродження армійського футболу України, команди ЦСКА Київ та її стадіону.   

                                         (інформація надана Анатолієм Федоровичем Коломійцем)

Збірна УВО Київ 1934 р.

Вхід на стадіон КВО в перші післявоєнні роки

22 червня цього року виповнюється 75-та річниця нападу фашистських загарбників на Раянський Союз, у складі якого перебувала тоді Українська Радянська Соціалістична Республіка зі столицею у Києві. Настали часи неймовірних зусиль і відваги й гравців і ветеранів команди київського “Динамо”, котрі на полях боїв зі зброєю в руках, під час оборони Києва в лавах винищувальних батальйонів і народного ополчення захищали Вітчизну від озвірілого ворога. Пам’ятаючи про доблесть динамівців Києва, згадаймо про той лихий 1941-ий та пом’янемо тих, хто загинув під час війни.

Повний склад “Динамо” Київ 1941 р. (фотокартка “Укрфото” – Одеса)

1941 рік. Останній передвоєнний незакінчений VII чемпіонат СРСР. Київське “Динамо”, завдяки докладеним зусиллям тодішнього його тренера М.П.Бутусова в значній мірі поповнилося здібними молодими гравцями. Використовуючи “позитивний” досвід залучення “легіонерів” з Львова, наступними за Скоценєм у команді з’явилися такі відомі футболісти, як Т.Єдинак (з Львова), М.Гурський (з Дрогобича), Р.Газда (з Чернівців). Але особливо значною була поява у складі “Динамо” Київ однієї з найяскравіших зірок польського довоєнного футболу – Міхала Матиаса. Дивно, але саме 1941 року з’явився у команді й 20-річний Павло Віньковатов (насправді його прізвище – Віньковатий), слава до якого вже прийшла у повоєнні часи. З київського “Локомотива” “перекочували” до команди дніпропетровець А.Садовський і корінні кияни Л.Гундарєв та М.Мельник, а з Миколаєва “запросили” Я.Борисова.

М.П.Бутусов, зібравши колектив з 30 футболістів, пообіцяв, що до початку сезону основний склад буде остаточно сформовано, а безперспективні гравці залишать команду. Щодо складу команди, то 1941 року у видавництві “Физкультура и спорт” (Москва) в серії брошур “Футбол. Команда мастеров”, побачила світло й брошура про “Динамо” Київ” на 22 сторінках, у якій були наведені фотографії практично усіх футболістів київського “Динамо” 1941 року, а також короткі інформаційні довідки про кожного з них. До речі, це було перше друковане видання в історії “Динамо” Київ, безпосередньо присвячене тільки цій команді. Саме з нього розпочинається більшість колекцій шанувальників футболу, які мають власні бібліотеки про “Динамо” Київ. Так от, у цьому виданні є інформація про 23 гравців команди: А.Л.Ідзковський, М.О.Трусевич, В.А.Глазков, О.Г.Клименко, В.М.Гребер, Т.С.Єдинак, П.М.Комаров, А.В.Садовський, Р.В.Газда, М.Б.Махиня, Б.П.Афанасьєв, М.М.Балакин, Л.М.Гундарєв, В.Л.Онищенко, М.К.Матиас, В.К.Шиловський, Я.Ф.Борисов, М.Г.Мельник, О.О.Скоцень, П.П.Виньковатий, М.В.Гурський, К.В.Щегоцький та І.І.Качкин.

Перше друковане видання про “Динамо” Київ (Москва. “ФіС”. 1941 р.)

Звертаю вашу увагу на те, що в цьому переліку були вказані професії гравців команди – слюсар, сантехнік, кондитер, лаборант, тощо. Начебто комусь було не зрозуміло, що усі вони були саме футболістами-професіоналами, бо навіть в ті часи вже в командах майстрів радянського футболу гравці отримували за те, що грали в команді, заробітну плату й, як практикувалося, ще й преміальні за перемогу в кожному матчі та й за досягнення у змаганнях. Повинно мати на увазі, що гравці команд товариства “Динамо” зараховувалися на службу до органів НКВС (ГПУ та міліція) і тому в їх трудових книжках було вказані їх військові офіцерські звання, які залежало від “стажу” знаходження в цій силовій структурі, а від того скільки зірочок було на петлицях залежав саме й розмір їх заробітної плати. 

Та повернемось до списку гравців київського “Динамо” 1941 року. Адже на наведеній на початку цього нарису листівці-фотомонтажу з портретами гравців “Динамо” Київ, надрукованій видавництвом “Укрфото” в Одесі, ми бачимо фото 29 гравців, тренера М.Бутусова та адміністратора Р.Фельдштейна. Таким чином, на весняних тренувальних зборах у Одесі ще були присутні: з “сторожилів” – П.Лайко та І.Кузьменко, з молоді – А.Горинштейн, А.Габер, А.Лерман, О.Лаєвський і М.Голимбиєвський, але там ще не було Т.Єдинака. До того ж є ще одна чудова світлина київського “Динамо” (наведнена нижче), яка була зроблена вже в Києві на початку першості СРСР 1941 року (довгий час вона зберігалася в існуючому раніше Музеї спортивної слави у Києві). Так он на цьому фото вже 28 гравців і до того ж є усі відсутні у вищенаведеному переліку. Нема тільки І.Кузьменко та чомусь М.Мельника. Таким чином, у команді київського “Динамо” 1941 року в наявності було саме 30 гравців і з цим потрібно рахуватися.

 У регламенті першості СРСР 1941 року все знову було поставлено “з ніг на голову”: команди майстрів футболу на цей раз вже не були розбиті на групи, а об’єдналися у якісь великі “конгломерати”. Якщо в першості СРСР 1940 року брали участь 28 команд майстрів, то цього року їх кількість зменшилася до 15. Створили тільки одну групу під назвою “Команди майстрів”, до якої крім динамівських і спартаківських команд, яки не бажали об’єднуватися, увійшли три “збірні” команди – “Профспілки-1″, “Профспілки-2″ та “Червона Армія”, й усі вони чомусь, вірніше звичайно, були прописані у Москві. Календар ігор, затверджений Всесоюзним комітетом зі справ фізичної культури та спорту при Раді Народних Комісарів СРСР, планував проведення першості СРСР з футболу з 27 квітня по 9 листопада, а розіграш Кубка СРСР – з 20 липня по 10 серпня (тільки виключно між командами майстрів). Серед цих команд було проведено й жеребкування для складання пар учасників розіграшу Кубка СРСР 1941 року. 20 липня “Динамо” Київ в першому матчі повинно було вдома приймати одноклубників з Мінська.

Значна подія сталася вже в березні 1941 року, коли, нарешті, дійшла черга й до київських динамівців щодо присвоєння гравцям цієї команди почесних звань “Майстер спорту СРСР”. Першими у Києві були визнані гідними носити це звання Віктор Шиловський, Олексій Клименко та Михайло Махиня. 

А 15 березня динамівці виїхали на 30-40 днів до Одеси на традиційні тренувальні збори, де 6 квітня зустрілись зі своїми одноклубниками (3:1), а наступного дня з московським “Спартаком” (2:0).  13 квітня відбувся повторний матч з спартаківцями, і знову кияни перемогли – 4:3. Тільки 22 квітня динамівці повернулись до Києва і майже одразу відбули до Сталінграду для проведення першого матчу в чемпіонаті СРСР 27 квітня з місцевим “Трактором”.

Перший ж у цьому році товариський міжміський матч було проведено в Києві у першотравневі свята 2 травня між київським “Динамо” і московським “Спартаком”. Вперше за часи проведення чемпіонатів СРСР серед команд майстрів команда такого рівня приїхала до Києва просто пограти й показати свою гру, без тиску результату матчу. Саме цей матч став першим у ланцюгу товариських матчів поміж цими “вічними” в майбутньому суперниками на полі. Згода команд на проведення такого рівня матчів є саме повагою до команди-суперника з оцінюванням однакового рівня гри цих команд. Саме такі матчі, звичайно, є прикрасою будь-якого сезону и притягують велику кількість глядачів, бажаючих подивитися гарний футбол, чесну гру без усяких грубостей, які виникають, якщо можна так сказати, “на нервах”.

Матч 2 травня 1941 року був першим і напевно саме тому не встиг ще отримати ту атмосферу, яку бажали побачити глядачі. Кияни “переборщили” або, іноді так говорять, “дорвалися”. Та й дощ їх не остудив, а навпаки, заохотив. До того ж вже на другій хвилині вони забили гола (Віньковатов). Потім тільки на 33-й хвилині Щегоцький подвоїв результат. Ну а далі… ще три м’ячі “заганяють” біло-блакитні у ворота червоно-білих. Ось так і розпочалася історія цих “товариських” зустрічей. Саме з 5:0. Красиво розпочалася, чи не так?

Збірна Києва цього року повинна була бути готова до традиційного виїзду до Москви на святкування Сталінського дня фізкультурника. Як і в минулі роки такій поїздці передували тренувальні матчі, і перший з них відбувся 25 травня на стадіоні “Динамо”, де збірна міста формально зустрічалася з “Динамо” Київ, хоча, як все ж вони тоді розподіляли гравців по командам, важко собі уявити. Напевно просто розбили усіх 30 динамівців основного складу команди майстрів навпіл. Одну половину назвали збірною Києва, а за іншою залишили ім’я “Динамо” і з’ясовували вже у впродовж матчу, хто ж краще був підготовленим, щоб потім у матчах чемпіонату знати, кого ж випускати на поле. В усякому випадку, динамівці виграли у збірної Києва з рахунком 2:0.

Вже 1 червня на стадіоні “Динамо” відбувся ще один цікавий матч між динамівцями та збірною Київського особливого військового округу (КОВО). Тут вже біло-блакитні “відвели душу” і розгромили збірну спорідненої їм силової структури аж 9:0. А 10 червня команда київського “Динамо” ще й “змоталася” до Дрогобича і провела там показовий (хоча хто кому що показував – невідомо) матч зі збірною цього донедавна польського міста, який закінчився теж з рахунком 9:0. Може хтось задумається все ж – приїхала команда НКВС, одного гравця (М.Гурського) вже на початку року відвезли до Києва, іншим кращим гравцям Дрогобича що робити?  Слушно – краще гравцям зовсім не показувати на що вони здібні.

В першості СРСР динамівцям Києва вдалося цього року зіграти усього у 9 матчах, тобто 32% від усіх запланованих матчів. У трьох домашніх матчах зафіксовані нічиї, була й одна поразка та тільки в одному матчі київські прихильники футболу побачили перемогу – 3:0 у матчі з “Динамо” Тбілісі. На виїзді було більше добрих перемог – у Сталінграді з “Трактором” (3:2), у Москві з “Профспілками-1″ (2:1) та в Одесі зі “Спартаком” (3:0).

Після 7-го туру динамівці Києва ділили з одноклубниками з Тбілісі друге-третє місця й відставали від динамівців з Москви усього на одне очко. Однак останні два матчі на виїзді були в чисту програні – спартаківцям Москви (0:3) і Харкова (0:2). Тому команда вже настроювалась виправити турнірне положення у домашньому матчі 22 червня з командою Червоної Армії, але…

Перед тим, як продовжити розповідь про команду київського “Динамо”, потрібно обов’язково відмітити що в останні п’ять передвоєнних років в Києві проводилося будівництво нового Республіканського стадіону на тлі зеленого масиву Черепанової та Госпітальної гір, яке нарешті закінчилося (цікаво, що закінчити його планували ще восени 1937 року, а ввести до експлуатації – 1938). Тут з’явилася футбольна арена з трибунами для глядачів, фізкультурний павільйон з роздягальнями, кімнатами для арбітрів і лікарняними кабінетами. На трибуни вели широкі сходи з червоного граніту. Було змонтовано, у відповідності до вимог того часу, систему освітлення та радіофікації. Широка алея, яка опоясувала зверху всі 36 секторів, була засаджена кленами. У кожному секторі було закладено по 35-43 ряди, а усього місць для сидіння повинно було бути 50 тисяч (загальний вигляд цього стадіону можна побачити на фото, яке наведене нижче).

Головний вхід до стадіону повинна була прикрашати велична колонада з 22 колон корінфського ордену. Але, нажаль, колонаду та внутрішнє подвір’я таки не добудували. Та ще й через брак коштів відмовилися й від монументального огородження. Прагнули завершити усі роботи до відкриття футбольного сезону 1941 року, але так і не встигли. Стадіон отримав нову назву – Республіканський стадіон ім. М.С.Хрущова (спочатку планувалося надати йому ім’я С.В.Косіора, але його вже на той час встигли розстріляти як чергового “ворога народу”). Урочисте відкриття фактично вже збудованого стадіону планували саме 22 червня 1941 року.

Київське “Динамо”, готуючись до матчу 22 червня з командою Червоної Армії (таку назву 1941 року мала команда Центрального Будинку Червоної Армії (ЦБЧА) з Москви), на полі нового стадіону провело два тренування, невтомно висловлюючи захоплення трав’яною ковдрою стадіону.

В місті барвисті афіші запрошували киян на відкриття стадіону-парку. Білети на матч вже продавали. Видана 21 червня газета “Пролетарська правда” писала: “Завтра в Києві відкривається найбільша на Україні фізкультурна споруда – республіканський стадіон імені М.С.Хрущова… новий стадіон зможе одночасно обслужити 70 тис. глядачів. Оточене 36 секторами на 50 тис. місць пушистим зеленим килимом виділяється овальне футбольне поле міжнародних розмірів… Збоку вулиці Анрі Барбюса височить струнка колонада. Це тимчасовий вхід на стадіон… ”. Цього дня під час останнього тренування команди “Динамо” Київ фотокореспондент газети “Комсомолець України” сфотографував той склад команди, котрий повинен був вийти на поле наступного дня (фото наведено нижче).

Але завтра була вже війна. Саме 22 червня ранком друга світова війна прийшла на територію СРСР. Німецька армія перейшла кордон СРСР і розпочала наступ вздовж усього фронту. В першій половині дня, навіть після повідомлення про напад фашистів, ніхто й не думав про те, що матч не відбудеться. На стадіоні навіть була проведена передматчова настанова гравцям.

Але вже цього дня на Київ впали перші фашистські бомби, і, звичайно, ні футбольного матчу, ні самого відкриття стадіону не відбулося. Білети ніхто не здавав. Їх визнали дійсними до кращих часів. Ніхто тоді навіть не припускав, що такі часи настануть лише більш ніж через три довгих роки лиха та жахів війни.

Перед тим, як розповісти про перші вже воєнні місяці до окупації Києва, все ж потрібно навести результати виступу “Динамо” Київ у незакінченому чемпіонаті СРСР 1941 року:

Вищий ешелон – команди майстрів:

8 місце. “Динамо” Київ –  9 матчів,  + 4 = 2 – 3,  м’ячі: 16 – 14, очки – 10

У матчах незакінченого чемпіонату СРСР 1941 року прийняло участь 16 гравців: воротарі – Антон Ідзковський (2 матчі) і Микола Трусевич (8); захисники – Василь Глазков (9), Олексій Клименко (3), Микола Махиня (9); півзахисники – Борис Афанасьєв (9), Володимир Гребер (6, 1 гол), Анатолій Садовський (9); нападники – Микола Балакин (4,1), Павло Комаров (1), Володимир Онищенко (9,2), Олександр Скоцень (8,2), Віктор Шиловський (4,2), Міхал Матиас (6,2), Павло Виньковатов (8,2) і Костянтин Щегоцький (8,3). Кращим бомбардиром команди у цьому чемпіонаті був Щегоцький – 3 м’ячі.

З перших днів війни в країні була запроваджена загальна мобілізація. Тільки у Києві було мобілізовано до лав Червоної Армії в цей час понад 200 тисяч киян. Мобілізації підлягали, звичайно, й футболісти. Багатьох одразу призвали на військову службу. Особливе відношення в цей час було до гравців, заявлених до “Динамо” Київ. З них були призвані на військову службу В.Онищенко, Б.Афанасьєв, М.Махиня, П.Лайко, В.Глазков і В.Гребер.

Майже 3,5 тисячі киян добровільно увійшли до лав винищувальних батальйонів і ще 29 тисяч влилися до лав загонів так званого “народного ополчення”. Свій винищувальний батальйон було організовано робітниками стадіону “Динамо” і спортсменами цього товариства. А в цей час ветерани київського “Динамо” поки що готували до евакуації підприємства, де вони працювали. Діючі динамівці спочатку підтримували порядок на стадіоні; допомагали в роботі співробітникам НКВС, які формували винищувальні батальйони та вже готувалися до партизанської війни у тилу ворога; забезпечували евакуацію найбільш цінного майна; будували бомбосховище на території стадіону “Динамо”. Усім цим командував Тимофій Амвросієвич Строкач – заступник наркома внутрішніх справ УРСР, голова республіканської ради ФСТ “Динамо”. Шефство своє над командою він розпочав ще в жовтні 1940 року.  Це він організував перехід 1941 року до “Динамо” Київ тренера М.П.Бутусова і саме він евакуював його першим з Києва. Вдалося евакуюватися і Антону Ідзковському. Однак начальник київського НКВС Лев Варнавський побоявся відправити до тилу не тільки усіх гравців команди “Динамо”, але й їх близьких родичів. Сам він убачав у проханнях про евакуацію – боягузтво гравців, зневіру у можливість відстояти столицю України та недопущення до неї ворога.

Однак, коли німецькі війська стали наближатися до Києва, складна ситуація у місті, що готувалося до оборони, і безладдя в командуванні призвело до того, що одні гравці команди, які залишилися при “Динамо”, були направлені до регулярних частин на фронт або за спецпризначенням до тилу (В.Шиловський, Я.Борисов, П.Виньковатов, І.Качкин, А.Лерман, М.Балакин, ветеран М.Путистин, адміністратор Р.Фельдштейн). Інші – в лавах винищувального батальйону безпосередньо приймали участь у обороні Київського укріпрайону (М.Коротких, М.Трусевич, П.Комаров, І.Кузьменко, О.Клименко, Л.Гундарєв, М.Голимбиєвський). Ветерани команди захищали місто в лавах народного ополчення.

Відомо також про долю футболістів-“легіонерів”, запрошених з команд Західної України 1940-41 рр., – М.Матиаса, О.Скоценя, М.Гурського, Т.Єдинака, Т.Газди та А.Габера. Деяких з них відчислили з команди ще в травні, і вони повернулись до своїх міст. А ось чотирьох, що “прижилися” – Матиаса, Скоценя, Гурського та Єдинака спочатку хотіли призвати до армії, але злякались зради. Вирішили евакуювати “з очей подалі” на баржі вниз по Дніпру до Дніпропетровська. Там “легіонери” знаходилися аж поки до міста не прийшли німці. На щастя їх не чіпали. І вони “рвонули”, хто, як міг, додому – на захід.

А тепер одне з перших питань, яке ставить історія щодо київських футболістів, які волею долі залишилися у Києві під час його окупації: чому вони залишилися у місті, а не пішли з відступаючими радянськими військами?

Відповідь, як виявляється, є, хоча вона не однозначна. Перша причина – командування і особисто Йосип Сталін ставили перед захисниками Києва надзвичайно жорсткі вимоги, категорично забороняючи відступати з міста. У цій ситуації небезпечно було взагалі готувати навіть незначні заходи з можливості евакуації гравців з Києва. Цим питанням абсолютно ніхто не займався, тому що усі були мобілізовані на стримування ворога, що рвався до міста. Друга причина – висадження в повітря єдиного у Києві дніпровського мосту мінерами НКВС, по якому хоча б якось можна було б залишити місто, і паніка, що розпочалася після цього у Києві. Третя причина – більшість футболістів мали в місті родини й малолітніх дітей, евакуація яких була неможливою, а залишити їх напризволяще мало хто б насмілився. І, нарешті, четверта причина – футболісти, які були за межами міста, бо воювали у винищувальних батальйонах і народному ополченні, після того, як керівництво зрозуміло загрозу оточення, самі потрапили в оточення в районі Борисполя – під Баришевкою. Ті, хто був у напіввійськовому одязі та, головне, не повністю постриженим, змогли практично безперешкодно повернутися до міста. Інші потрапили у табори військовополонених – так звані фільтраційні табори польової жандармерії. По статистиці Ставки Гітлера під Києвом у полон було захоплено 665 тисяч солдат і офіцерів Червоної Армії.  

Слід перелікувати київських динамівців, які залишилися у місті: М.Трусевич, П.Комаров, І.Кузьменко, О.Клименко і ветеран М.Коротких (були звільнені з таборів військовополонених за листом Секції фізкультури і спорту Міської управи), Л.Гундарєв і М.Голимбиєвський та ветерани М.Гончаренко, М.Свиридовський, М.Путистин, В.Сухарєв, О.Ткаченко та Г.Тимофєєв (потрапили у оточення, кинули зброю і самостійно добралися до Києва), А.Поталов, В.Ямковий, Т.Пржепольский, С.Бардадим (ці ветерани “Динамо” були вже достатньо похилого віку й вже практично активно не займалися спортом).

А далі було багато чого – злидні, голодування, пошуки будь якої роботи щоб прокормити себе та родину, запрошення знову грати у футбол, нарешті легендарний “матч смерті”, концтабір у Бабиному Яру, розстріл п’яти динамівців, але це вже інша розповідь.

Республіканський стадіон ім. Хрущова у травні 1941 року

Повний склад київського “Динамо” 1941 р. (зліва направо): сидять – А.Садовський, О.Лаєвський, А.Лерман, А.Ідзковський, М.Балакин, Л.Гундарєв, М.Трусевич, А.Горинштейн, М.Голимбиєвський, В.Глазков, М.Махиня, Б.Афанасьєв, О.Клименко; стоять – М.Матиас, Т.Єдинак, П.Комаров, А.Габер, І.Качкин, Т.Газда, М.Гурський, В.Гребер, В.Онищенко, К.Щегоцький, В.Шиловський, П.Виньковатий, П.Лайко, Я.Борисов і О.Скоцень

“Динамо” Київ перед матчем 22 червня 1941 року (зліва направо): В.Шиловський (майстер спорту СРСР, капітан команди), А.Ідзковський, А.Садовський, К.Щегоцький (орденоносець), М.Махиня (майстер спорту СРСР), А.Гребер, О.Скоцень, П.Виньковатий, М.Мельник, В.Глазков, О.Клименко (майстер спорту СРСР)

Кого не питав з знайомих щодо перших “легіонерів” у київському “Динамо”, усі як один відповідають – Насер Аль-Сюги з Кувейту, травень 1995 року, якого рекомендував і привіз на оглядини особисто Валерій Васильович Лобановський. Саме його усі вважають першим стопроцентним “легіонером”, бо до цього після розвалу СРСР в “Динамо” з 1992 року фактично грало багато “легіонерів” з країн так званого СНД, але їх усі вважали “своїми” й “рідними”, тому обізвати когось з них “легіонером” ніхто навіть і не насмілювався. Й до того ж дехто з них ще в той час, вже граючи в Києві, і не визначився з своїм громадянством й вирішував для себе чи стати громадянином України, чи отримати пашпорт на батьківщині – у Грузії, Литві, Росії тощо.

Але, насправді, ми чомусь забуваємо про гравців з Західної України, які до початку другої світової війни 1 вересня 1939 року та й деякий час вже під час війни були громадянами таких наших сусідніх країн, як наприклад, Польща чи Румунія. Адже вони до того, як почати грати за команди майстрів СРСР, приймали участь у змаганнях цих країн і мали певні досягнення й нагороди від їх футбольних структур. Тобто, що б там хто не казав, але залучені вони були до київського “Динамо” саме за заслуги в закордонних клубах, хоча й, в деякій мірі, здебільшого під силовим, примусовим тиском, а не за звичайним для цієї справи контрактом.

Однак спочатку нагадаємо, хоча про це добре вже всім відомо, що в світлі міжнародних подій і політичних обставин, що склалися в Європі 1939 року після підписання 23 серпня так званого “пакту Молотова-Ріббентропа” між більшовицьким СРСР і фашистською Німеччиною були чітко визначені сфери впливу цих двох країн. Першою гірка доля спіткала Польщу, яка фактично була поділена між Німеччиною та Радянським Союзом. Саме тому, коли 1 вересня фашистська Німеччина напала на Польщу й розпочалася друга світова війна, то вже 17 вересня під приводом звільнення пригноблених народів України і Білорусії радянські війська окупували Західну Україну і Західну Білорусію, а 30 листопада Червона Армія відкрито напала на Фінляндію. Потім з 15 по 17 липня 1940 року Радянський Союз, під приводом захисту народів Литви, Латвії та Естонії від фашистського ярма, окупував ще й ці країни.

З початком війни в містах Західної України одразу ж футбольні змагання припинилися і в першу чергу, звісно, чемпіонат Польщі, в якому приймали участь кращі футбольні клуби Львова. Усі спортивні клуби міста, в тому числі й українсьські, були зачинені. А коли до цього міста увійшли радянські війська, то саме українські спортсмени спочатку сприйняли їх як визволителів, бо давно мріяли об’єднатися з іншими українськими землями.

Одразу ж, як радянські війська увійшли до Львова, то вже в першій половині листопада почалося переформування існуючих в місті спортивних осередків на радянський лад при відомствах та профспілках. Одне з кращих в місті українських спортивних товариств “Україна” отримало назву “Спортивное общество “Пищевик” при облспоживспільці. А для залучення львівських футболістів до участі в таких осередках було вирішено провести у Львові показовий товариський матч збірної міста з київським “Динамо”. Організувати таку зустріч “забов’язали” одного з кращих нападників колишнього СТ “Україна” Олександра Скоценя, а керував цим “процесом” начальник Оборонно-Спортивного Товариства “Динамо” у Львові Василь Петрович Панченко. До участі у матчі погодилися футболісти, які не покинули міста в цей скрутний час – це були й поляки, й євреї, й росіяни, але українець був лише один – саме Скоцень. Матч було урочисто відкрито 26 листопада під співи “Інтернаціоналу”, під червоними прапорами й портретами “вождів”. І ось саме цей українець й “заколотив” визволителям з Києва два голи, хоча львів’яни таки матч програли, бо інакше ж не можна було. Вже в першому таймі кияни зрівняли рахунок, а у другому, коли зосередили на Скоцені трьох “наглядачів”, то й виграли матч з рахунком … аж 6:2. Як і потрібно було.

Цікаво знати: наведене вище про матч у Львові 26.11.1939 р. взяте з книжки спогадів О.А.Скоценя “З футболом у світ” (вперше побачила світло в Канаді 1985 р., коли автору було вже 67 років). Але за газетними репортажами тих часів цей матч висвітлюється в дещо іншому вигляді:

“Одним з найцікавіших міжміських матчів цього року, який можна прирівняти до міжнародних матчів, був матч 26 листопада 1939 року в Львові, зовсім недавно окупованому радянськими військами, між збірною командою Львова та динамівцями Києва. Матч прийшли подивитися понад 15 тисяч глядачів. У першому таймі кияни мали явну перевагу і забили 4 голи (Качкін, М.Балакін, Шиловський та Комаров). На початку другого тайму львів’яни відіграли один м’яч, однак М.Балакін забив свій другий гол у цьому матчі. Львівським футболістам знову вдалося провести м’яч у ворота киян, проте Качкін забив шостий м’яч і довів результат матчу до 6:2. Це був перший матч між командами Західної та Східної (радянської) України. Обидва м’ячі у ворота киян забив капітан збірної Львова Олександр Скоцень.” (І взагалі в книжці Скоценя дуже багато інформації, що не відповідає документальним підтвердженням. Саме тому довіряти спогадам деяких “очевидців” та й ще в похилому віці  небажано – Примітка автора).   

Традицйно за тих часів після матчу була проведена спільна вечеря – в готелі “Брістоль”, після якої за “дружньою бесідою” й обміном думками начальником команди киян, а потім тренером і деякими гравцями Скоценю було одразу запропоновано “включитися” до лав київського “Динамо”. Але той, хоча й мріяв грати у столиці України – золотоверхому Києві, та, як пише він у своїх спогадах, відмовився. Врятувало його те, що Панченко відклав це питання з причини того, що йому Скоцень був дуже потрібний у Львові для організації спортивного життя.     

Та вже в в січні 1940 року група львівських спортсменів з Скоценем провідала Київ для обміну досвідом, а потім відвідала ще й Москву. А там у Скоценя ніхто згоди не питав – одразу зарахували до московського “Динамо” й відправили аж до Гагри на весняні збори. Але сталося так, що Олександра викликали до воєнкомату й він таки “вирвався” додому. Та до призову на військову службу він встиг ще в червні в складі збірної Львова прийняти участь у республіканській спартакіаді, 12 червня львів’яни відвідали Київ і зустрілися з командою київських динамівців. Матч було приурочено спеціально до 20-річчя визволення Києва від білополяків і проводився він на стадіоні “Динамо”. Цього разу з львів’янами грала лише клубна команда “Динамо”, про всяк випадок посилена майстрами. У воротах стояв Ідзковський, а в полі грали Шиловський, Комаров і Калач. Та львівські футболісти вирішили так просто цей матч не здавати і вже на 22-й хвилині забили м’яч у ворота киян. І надалі вся гра проходила з явною перевагою Львова. Тільки за кілька хвилин до фінального свистка киянам дивом вдалося зрівняти рахунок, і матч закінчився внічию – 1:1. Уявіть собі, якби матч виграли у день визволення Києва від білополяків футболісти Львова. Упевнений, що в цих двох командах обов’язково відбулися б серйозні зміни у складах. А так зміни відбулися тільки в складі команди Львова. Бо капітана команди А.Скоценя одразу було остаточно вирішено забрати до київського “Динамо” – сам начальник НКВС Української РСР І.Сєров особисто дав вказівку на залучення його до складу команди майстрів “Динамо” Київ.

До того ж, 22 червня, повертаючись з поїздки по Україні, збірна Львова зустрілася в Києві ще раз в товариському матчі зі своїми одноклубниками. Але на цей раз кияни ризикувати вже не хотіли, виставили команду майстрів “Динамо” і виграли 5:2, хоча два пропущених голи про щось також говорили. О.Скоцень вже тоді взнав про своє призначення.

Цього року у вересні відбулася зміна тренера в команді. “Динамо” Київ – її очолив досвідчений футболіст (з футбольним стажем з 1912 р.) і один з перших тренерів, які отримали почесне звання “тренер 1-ої категорії”, один із найавторитетніших фахівців у футболі СРСР, ленінградець Михайло Павлович Бутусов. Однак команда вже потрапила в той час до “смуги невдач” і 9 останніх матчів, перемог не здобувала. Ось саме в цей час тут і з’явився Олександр Скоцень з зовсім ще недавно польського Львова. Це сталося в вересні 1940 року – його разом з дружиною перевели до столиці республіки.

Перший матч за “Динамо” Київ він провів в Києві 6 жовтня в чемпіонаті СРСР з “Стаханівцем” Сталіно (нині Донецьк) – 1:1. Це сталовся за 7 турів до кінця сезону, але він надалі відмінно показав себе, зіграв у п’яти матчах і навіть забив 2 голи. А першого гола він забив у Москві 18 жовтня в чемпіонаті СРСР з ЦБЧА Москва (1:1). Звісно, потрібно обов’язково навести коротку біогафічну інформацію про цього першого “легіонера” саме з-за кордону у лавах “Динамо” Київ:

Але найціннішим придбанням київського “Динамо” на початку 1941 року став поляк Міхал Матиас з львівської уславленої “Погоні” – видатний майстер польського футболу. Впевнений, що історія залучення його до складу київської команди не менш “детективна” ніж історія з О.Скоценем. По перше, це був один з найкращих футболістів довоєнного періоду не лише Львова, але й усієї Польщі взагалі. Деякі видання пишуть, що після 1939 року він вже був у лавах львівського “Динамо”, тобто домовитися про його перехід до Києва було зовсім не важко. Але найбільш поважаємі усіма видання стверджують, що він у 1939-40 рр. “сховався” у Бориславі й грав там у місцевому “Нафтовику”. Та, звісно, від НКВС втікти було важко. Чому він не поїхав одразу подалі до країн Європи – невідомо, але очевидно на те були поважні причини. І про цю справжню “зірку” на футбольному небосхилі, що з’явилася в київському “Динамо”, треба надати теж достатньо повну інформацію:

До того ж наприкінці 1940 року, вже 5 грудня, у День Сталінської Конституції кияни побачили ще один, навпрочуд цікавий матч. Також з міжнародним присмаком. У Київ приїхала динамівська команда з зовсім недавно відібраних у Румунії Чернівців. Це місто тоді навіть довго не знали, як правильно назвати, і в пресі його величали і як Черновіци, і як Черновець. Але не в цьому справа. Тільки що зібрана наспіх команда “Динамо” цього невеликого, в той час, румунського містечка з, вибачте, “забутої Богом” Північної Буковини, програла одній з кращих команд СРСР – київському “Динамо” всього лише 0:1, при цьому гол кияни забили дивом, за три хвилини до кінця матчу. Ось вам і клас радянського футболу довоєнного періоду. А ми ще віримо в легенди про “непробивних воротарів”, “бомбардирів, що “ламали ударами штанги”, “віртуозів м’яча”… Ох, не хочеться називати прізвища так званих радянських “зірок” довоєнної пори. Складно переконати ветеранів в тому, що їм протягом більше п’ятдесяти років вішали “локшину на вуха” зі сторінок газет і журналів, з хриплих репродукторів. Нехай залишаються при своїй думці, а думку кожного, звісно, просто необхідно поважати. То як ви думаєте – з Чернівців когось до київського “Динамо” запросили? Звісно ж не забули, узяли самого кращого – Ромуальда Газду. Про нього, на жаль, є досить скупа інформація:

Газда Ромуальд-Маріан Владиславович – півзахисник, арбітр (зріст 172 см). Народився 24 січня 1915 р. у Відні (столиці Австро-Угорської імперії) – помер 22 грудня 1975 р. у Львові. Професія – інструктор фізкультури. У футбол почав грати 1928 р. в Чернівцях (тоді – Румунія), був навіть учасник міжнародної зустрічі в цьому місті з командою Німеччини. 1940 р. він вже був залучений до зформованої з кращих футболістів міста команди “Динамо”, а на початку 1941 року його перевели до “Динамо” Київ, але в матчах незавершеного чемпіонату СРСР він участі не встиг прийняти. Після війни у 1944-45 рр. грав у “Динамо” Львів, а у 1946-49 рр. у “Спартаку” Львів. В подальшому став відомим футбольним арбітром – суддею всесоюзної категорії (20.01.1962 р.), у матчах вищого ешелону СРСР був арбітром в полі у 8 матчах і арбітром на лінії (лайнсменом) у 11 матчах.

До того ж, як кажуть, “апетит приходить під час їжи” – на початку 1941 року ще двох кращих футболістів з Західної України кияни побачили у складі свого улюбленого “Динамо” – це львів’янина Тадеуша Єдинака та Івана Гурського з Дрогобича, яким теж не вдалося зіграти в жодному матчі, але деяка інформація збереглася й про них (надрукована в брошурі “Динамо” Київ” на 22-х стор., виданій 1941 р. видавництвом “Фізкультура і спорт” серед серії “Футбол. Команда майстрів”): 

- Т.С.Єдинак – народився 1919 р. (зріст 172 см, вага 68 кг). Освіта – середня. У футбол почав грати 1935 р. у Львові в дитячій команді. 1937 р. грав в I-й команді. У 1939-40 рр. грав в “Спартаку” Львів.

- І.В.Гурський – народився 1920 р. (зріст 167 см, вага 68 кг). Освіта – середня. Професія – лаборант. Значкіст ГТО I ступеня. У футбол почав грати 1935 р. у Дрогобичі. У 1939-40 рр. грав в “Динамо” Дрогобич та за збірну Дрогобича й приймав участь у матчі проти команди Угорщини.

5 березня 1941 року динамівці виїхали на місяць-півтора до Одеси на традиційні тренувальні збори (фото команди у повному складі наведено нижче), де 6 квітня зустрічалися зі своїми одноклубниками з Одеси (3:1), а наступного дня з московським “Спартаком” (2:0). 13 квітня відбувся повторний матч зі спартаківцями, і знову кияни перемогли – 4:3. 22 квітня динамівці повернулися до Києва, але вже наступного дня виїхали до Сталінграду (нині – Волгоград, Росія) для проведення першого матчу в чемпіонаті СРСР 27 квітня з місцевим “Трактором”. Та через те, що Німеччина напала на Радянський Союз і друга світова війна прийшла на територію СРСР, динамівцям Києва вдалося зіграти лише 9 матчів (4 перемоги, 2 нічиї, 3 поразки), тобто 32% від усіх матчів, які необхідно було провести. У матчах цього незакінченого чемпіонату СРСР серед 16 гравців, що прийняли участь у матчах, були й наші “легіонери”: Олександр Скоцень (8 матчів, 2 голи) та Міхал Матиас (6 матчів, 2 голи).

                                                                                Анатолій Коломієць

“Динамо” Київ на весняному тренувальному зборі в Одесі. 1941 р. (в першому ряду серед тих, хто сидить – четвертий зліва І.Гурський, а п’ятий – М.Матиас; крайній зліва, що пригнувся до другого ряду – О.Скоцень, а у третьому ряду, серед тих що стоять, передостанній Р.Газда)

Повний склад “Динамо” Київ 1941 р. (листівка-фотомонтаж – вид. “Укрфото” – Одеса)

Повний склад “Динамо Київ 1941 р. (фото зберегалося в Музеї спортивної слави в Києві):серед тих, що стоять зліва направо – перший – М.Матіас, другий – Т.Єдинак, шостий – Р.Газда, сьомий – І.Гурський і останній – О.Скоцень

Найвищим спортивним званням у Радянському Союзі було звання  – “Заслужений майстер спорту” (а з 1983 р. офіційно саме – “Заслужений майстер спорту СРСР”), яке було засноване 1934 року згідно постанові ЦВК СРСР від 27 травня “Про встановлення звання заслуженого майстра спорту”. Ось текст цієї постанови:

Почесний знак заслуженого майстра спорту (1934-91 рр.)

 “1. Встановити звання заслуженого майстра спорту, що привласнюється видатним майстрам – активним будівельникам радянської фізичної культури.

2. Звання заслуженого майстра спорту присвоюється постановами Всесоюзного Ради Фізичної Культури при ЦВК Союзу РСР.
3. Запропонувати Всесоюзному Раді Фізичної Культури при ЦВК Союзу РСР розробити і затвердити положення про порядок присвоєння звання заслуженого майстра спорту“.

5 червня 1934 р. вперше це звання було присвоєно 22 спортсменам, серед яких було й 8 футболістів. Список цих спортсменів був опублікований 17 червня в газеті “Правда”. Першим в списку був ковзаняр Яків Федорович Мельников, а серед футболістів в списку першим значився Михайло Бутусов з ленінградського “Динамо”. По 10 осіб з цього списку представляли Москву та Ленінград, і лише по одному – Київ (легкоатлет Олександр Безруков з військового відомства) та Харків (фітболіст Іван Привалов з ДСТ “Локомотив”).

Цікаво, що нагрудний знак заслуженого майстра спорту було затверджено вже 1935 року. На знаку на тлі радянських символів – червоної зірки, червоного прапора з написом “СРСР”, серпа та молота – був зображений бігун, що розриває фінішну стрічку. Автор ескізу знака – Олександр Немухін – художник-плакатник і один з піонерів лижного спорту в Росії (до речі, 1939 р. й сам був удостоєний цього звання). Таким чином, усі 22 лауреати отримали такі нагрудні значки вже 1935 року. Саме тоді вони отримали й відповідні посвідчення (зразки знаків та посвідчення наведені тут на ілюстраціях).

На реверсі кожного знаку навкруг гвинта з закруткою був вигравірований порядковий номер, дата присвоєння звання й прізвище його володаря. Таким чином українець з Харкова Іван Васильович Привалов отримав знак під…  №13. Звісно інформація про цього талановитого футболіста з України повинна тут бути наведена обов’язково:

Недаремно вище був вказаний і ленінградець Михайло Павлович Бутусов, бо в подальшому саме він з вересня 1940 року по червень 1941 року та ще й 1947 року був старшим тренером у нашому київському “Динамо”.   

Надалі наступні присвоєння цього почесного звання вже були проведені 1936 року, а у подальшому стали регулярними. Саме 1936 року серед 8 визначених футболістів було два харків’янина – брати Володимир і Костянтин Васильовичі Фоміни й до того ж Костянтин у 1935-36 році вже був киянином і захищав честь команди майстрів “Динамо” Київ. Та найбільших успіхів ці гравці досягли граючи у складі легендарної збірної України, яка 1935 року визначилася перемогою над професійною французською командою “Ред Стар” та й ще на їх полі. До того ж причетність і Володимира до історії київського “Динамо” теж беззаперечна, бо він був старшим тренером цієї команди майстрів вже 1938 року. Звісно, й про цих визначних українських футболістів потрібно надати належну інформацію, бо крім оцієї трійки наших “зірок” у довоєнному футболі України вищимі српортивними званнями радянська влада так біль нікого й не визначила. То ж честь і хвала цим найкращим з кращих.

Треба відмітити що вже 1936 року серед восьми визначених в СРСР футболістів аж троє (К.Блинков, П.Канунніков і К.Квашнін) отримали вище спортивне звання за свої заслуги й досягнення в минулі часи (через значний проміжок часу після закінчення ігрової кар’єри)..

А чи знаєте ви які взагалі цікаві події відбувалися в Радянському Союзі навкруги цього вищого спортивного звання “Заслужений майстер спорту”? Я наведу вам лише деякі, щоб освіжити вашу пам’ять:

1. Критерії присвоєння цього звання частенько змінювалися. Так, до введення 1956 року в СРСР звання “Заслужений тренер” звання “Заслужений майстер спорту” присвоювалося й за тренерські та педагогічні досягнення й заслуги, а в 40-і роки воно навіть кілька разів надавалося провідним спортивним організаторам та арбітрам.
2. Відомо, що у роки Великої Вітчизняної війни це звання присвоювалося майстрам спорту, що відзначилися… в боях із загарбниками.
3. 1945 р. заслуженими майстрами спорту стали… циркові борці Іван Піддубний та Клеменс Буль, які ніколи не виступали в якості спортсменів-любителів. У тому ж році звання було присвоєно і двом піонерам російського спорту ще часів царської Росії – легкоатлету Петру Москвіну і фехтувальникові Петру Заковороту.
4. У другій половині 40-х – початку 50-х років кількість присвоєнь цього звання різко зросла, бо насамперед було введено в практику проведення нагороджень, приурочених до свят (найбільш велике – 5 серпня 1948 р. в зв’язку з 25-річчям товариства “Динамо”. Відомий спортивний журналіст В.Пахомов зазначає, що через спущену зверху рознарядку тоді звання отримали в тому числі й спортсмени, які не мали ніяких серйозних досягнень).
5. В першій половині 50-х років у зв’язку з виходом радянських спортсменів на міжнародну арену було прийнято рішення про присвоєння звання ще й за досягнення на найбільших міжнародних змаганнях.
6. Як не дивно, але виявляється цього звання були удостоєні й багато радянських космонавтів – за встановлення світових рекордів у… космонавтиці.
7. До 1988 р. цього звання були удостоєні понад 3 тисячі осіб, а усього ж знаків було вручено понад 4,5 тисячі. Кількість вручених знаків перевищує кількість заслужених майстрів спорту з тих причин, що досить багато спортсменів були позбавлені цього звання, але пізніше їм воно було відновлено або присвоєно заново й, звісно, вручався новий знак. Та й дублікати знаків також мали інший номер – так, з перших 22 значкистів дублікати були надані декільком особам, наприклад М.П.Бутусову (вже №1012 замість загубленого №4).
8. При виїзді когось з спортсменів за кордон на постійне місце проживання або відмову повернутися в СРСР практикувалося позбавлення звання. Так, звання були позбавлені шахістка Алла Кушнір, шашкіст Ісер Куперман, “неповерненці” фігуристи Людмила Білоусова та Олег Протопопов, шахіст Віктор Корчной. Єдиним винятком був футболіст Агустін Гомес (потрапивши в СРСР підлітком в числі дітей іспанських республіканців, він в 1956 р повернувся в Іспанію – “для роботи в компартії”).
9. У грудні 1972 р. на ознаменування 50-річчя СРСР звання було присвоєно кращим спортсменам ряду соціалістичних країн, в тому числі і польському футболістові Влодзімежу Любанськи.
10. Ряд спортсменів були позбавлені звання за неспортивну поведінку, “порушення спортивного режиму” або з політичних причин. Серед найбільш відомих випадків такі:

- під час сталінських репресій ряд репресованих спортсменів були позбавлені і звання ЗМС і найбільш відомі серед них – брати Олександр, Андрій і Микола Старостіни – позбавлені звання 1941 р (звання відновлено 1955 р.);

- після поразки збірної СРСР з футболу від збірної Югославії на Олімпійських іграх 1952 р. звання були позбавлені тренер Борис Аркадьєв, гравці Костянтин Бєсков і Валентин Ніколаєв (пізніше звання відновлено);

- 1958 р. для трьох олімпійських чемпіонів по футболу – Едуарда Стрельцова, Михайла Огонькова і Бориса Татушиним – вечірка закінчилася кримінальними звинуваченнями; всі троє були позбавлені звання ЗМС. Проти Огонькова і Татушиним кримінальні звинувачення були зняті, але вони були довічно дискваліфіковані; 1962 р. дискваліфікація з них була знята й їм повернули звання… “майстер спорту СРСР”; а Татушину навіть звання ЗМС було відновлено, а ось Огоньков до відновлення так і не дожив (він помер 1979 р.). Стрельцов же був засуджений за звинуваченням у зґвалтуванні й тільки після виходу з ув’язнення повернувся у великий спорт, а 1967 р. йому було знову присвоєно звання заслуженого майстра спорту, так як він був визнаний кращим футболістом СРСР цього року.

- шахіст Марк Тайманов після поразки в 1971 р. від американця Р.Фішера з рахунком 0:6 був підданий огляду на митниці й у нього виявили книгу Солженіцина “У колі першому”, саме тому він був позбавлений звання (воно було відновлено лише через 20 років).

- п’ятиборець Борис Онищенко був позбавлений звання після скандалу на Олімпійських іграх 1976 р. (він оснастив свою шпагу механізмом, при використанні якого відбувалася електронна фіксація уколу без реального його нанесення), після якого послідувала його довічна дискваліфікація.

11. Деяким спортсменам (крім зазначеного вище Е.Стрельцова) це звання було присвоєно двічі і найбільш показовий випадок з хокеїстом Віктором Кузькіним – 1963 р. він був визначений як чемпіон світу, потім був позбавлений цього звання 1965 р. за звинуваченням в дебоширстві і хуліганстві, потім відновлений 1967 р. й знову як чемпіон світу.

Ось і все, що цікавенького хотілося мені вам повідати про цей великий спортивний орден і найпочесніше спортивне звання за радянських часів.

                                                                                       Анатолій Коломієць