Перші “вороги народу” у футбольному середовищі

Декому здасться дивним – як це, невже жертви сталінських репресій, відомі усім як “вороги народу” були й серед футбольної спільноти? Виявляється були й до того ж це були не поодинокі випадки в ті часи свавілля партії більшовиків-комуністів. Нижче ми зупинемся на двох найяскравіших прикладах цього, але спочатку звернемо увагу на те, яким нечуваним прокляттям володіли наші обидва кращих київських стадіони ще з початку свого існування.

Почнемо з нинішнього НСК “Олімпійський”. Як ми вже усі добре знаємо (в усякому разі я маю таку надію, бо сприяв цьому) цей наш красень стадіон було відкрито ще 12 серпня 1923 року під назвою Червоний Стадіон (як і усе тоді було у влади улюбленого кольору крові) і його одразу нарекли ім’ям кращого революціонера й соратника В.Леніна – Лева Давідовича Троцького (насправді Бронштейна), у ті часи наркома-воєнмора, голови РВС РСФРР, організатора Червоної Армії. Та хто не знає Троцького? Усі знають що його більшовики як одного з перших своїх “ворогів” 1929 року вигнали з СРСР, а потім вже 1940 року в Мексиці його вбив агент радянської розвідки.

1935 року, коли Київ вже був столицею УСРР, було вирішено Червоний стадіон ім. Троцького назавжди викреслити з пам’яті народу, а на його місті збудувати новий сучасний стадіон-велетень, який ще до початку його будівництва отримав назву “Український республіканський стадіон” і ім’я йому надали – Станіслава Вікентійовича Косіора, в ті часи першого секретаря ЦК ВКП(б)У. І треба ж такому статися, стадіон ще не встигли збудувати, а вірного ленінця й особистого товариша Й.Сталіна заарештували й 1939 року просто узяли й розстріляли як “ворога народу”

Республіканський стадіон завершили будувати вже 1941 року й перед відкиттям його 22 червня вже було відомо, що у цього стадіону буде ім’я Микити Сергійовича Хрущова – тоді першого секретаря ЦК КП(б)У. Але в цей день розпочалася війна й стадіон було відкрито вже 1945 року під тією ж назвою. Але, як ви знаєте й цього незламного комуніста спіткала доля знеславлення – 1964 року його було вивільнено від обов’язків першого секретарявже усього СРСР за “суб’єктивізм та волюнтаризм” і він помер 1971 року в повному забутті.

Якщо хтось думає що кращі справи були з київським стадіоном “Динамо”, то він помиляється. Цей стадіон, який було відкрито 12 червня 1933 року звісно за мірками тих часів не міг не бути поіменованим і тому одразу отримав ім’я Всеволода Аполлоновича Балицького – тоді першого чекіста УСРР, наркома внутрішніх справ і голови славнозвісного ДПУ. Звісно, його не минула доля усіх, хто тоді “рвався” до влади і його як “ворога народу”, за контрреволюційну діяльність розстріляли одним з перших у часи масових вбивств 1937 року.

Після розстрілу “шефа” ДПУ влада не довго “ламала голову” й одразу переіменувала стадіон “Динамо” ім’ям убивці попередника – Миколи Івановича Єжова. І що найбільш цікаво, так це те, що вже через два роки в самий разгар реакції НКВС як такого ж “ворога народу” розстріляли і його.

Ось такі криваві справи сталися з тими, чиї їмена з’являлися на парапеті та щоглах двох найкращих стадіонів столиці України за часів того самого “совка”, який дехто ще мріє відродити й зараз. Більше в ті часи не ризикували й стадіони були “безіменними” – Центральний та “Динамо”.

Та доля була, на жаль, безжалісна не тільки до вищих посадовців цієї “імперії зла”. Ось вам лише два приклади, але найбільш разючих, щодо пересічних футболістів, до того ж одних з найкращих серед інших.

Перший наведу з книжки мого колеги з Харкова Ю.І.Грота “100 лет харьковскому футболу” (2008 р. вид.) зі значними скороченнями щодо “Справи про вбивство. Цинічне, безглузде” футболіста харківського “Динамо” Олександра Вікентійовича Шпаковського – лікаря-ортопеда, нападаючого та тренера харківського “Динамо”, гравця збірної СРСР, що був у списках найкращих в СРСР 1928 та 1930 років. Автор вказаної книжки проглянув багато найсекретніших документів з архівів УНКВС, тому йому й надамо слово:

“…у 1937-1938-х, коли в роздмуханій до неймовірних розмірів компанії масового викриття “ворогів” розпочалася гонитва за “валом”, і рівень досягнень чекістів визначався насамперед кількістю “розкриттів”, вони махнули рукою на “своїх”. У справах, які виникали у хворому уявленні співробітників “міжрайоперспецгрупи” та 3-го відділу УДБ, для корінних динамівців також знайшлося місце…

14 березня 1938-го “чорний ворон” підкотив до будинку Шпаковських на Котлова, 13 опівночі. Діловий гуркіт у двері: “Откройте, милиция”. Черговий інспектор 7-го відділку міліції Старов, що проводив обшук у присутності двірника Чупахіна, зміг вилучити лише військовий квиток, диплом про закінчення ХМІ за №212, студенський квиток вищої школи тренерів, різну переписку й довідки на 14 аркушах. “Собирайся, Шпаковский, пойдешь с нами”… Плакала, передбачая недобре, сестра Марія, розгублено допомагав сину збиратися батько Вікентій Казимирович, причитала мати. Тоді вони в останній раз бачили свого Сашка.

Читаючи сьогодні звинувачувальний висновок, складений на трохи більш ніж одній сторінці одразу на трьох звинувачених оперуповноваженим 3-го відділу УДБ сержантом держбезпеки Добровольським, і волосся дибом встає… Що ж послужило приводом для звинувачення?

Олександр… був романтиком, ліриком, тягнувся до усього прекрасного, знав, любив і розумів музику, живопис, поезію. Але був колючим на язик, не боявся висловити свій погляд на те потворне, що проникло в життя країни з новою владою. А кому ж таке сподобається? Та й польська кров Сашка по батьківській лінії не давала чекістам спокою, а ще більше “непманське” минуле його батька, який раніше мав крихітний ресторанчик на Іванівці. Свої погляди на “підозрілу” родину вони й висловили в цьому… звинувачувальному висновку.

Сержант стверджував, що “Шпаковский был завербован в военно-боевую контреволюционную организацию в 1929 году бывшим белым Красновым”. Тут же він фіксує, що звинувачений “намечаемых вербовок не успел осуществить вследствие ареста”. Тобто виходить ніяких злочинів за 9 років після “вербовки” Шпаковський не скоював. Але треба було хоча б за щось зачепитися. Як? За що? І Добровольський пише: “Проводя контреволюционную пораженческую агитацию, обвиняемый Шпаковский принял задание на военное время по совершению диверсионных актов”. Від кого? У справі про це жодного слова. Кого агітував?. Ось тут і були вписані у протоколі допиту іншою рукою випадкові прізвища.

І цих надуманих бездоказових рядків було цілком достатньо, щоб зробити висновок: “Является участником военно-боевой контреволюционной организации, ставившей своей целью свержение Соввласти путем вооруженного восстания”. Начальник між райоперспецгрупи старший лейтенант держбезпеки Хатемкин 21 квітня з задоволенням підписав цей явно сфальсифікований документ, надав поживку “особливій трійці” УНКВС по Харківській області. А та вже через два дні за декілька хвилин “розглянула” справу й занесла до свого протоколу №49 (вироку як такого взагалі не існувало) свій вердикт: “Расстрелять. Лично принадлежавшее ему имущество – конфисковать”. Закорлючка, яку проставив секретар трійки, завірила “Верно”, й доля людини була вирішена. Зі страхом дивишся зараз на ці “юридичні” документи…

З протоколу про розстріл О.Шпаковського

З акту про розстріл О.Шпаковського

Олександра Шпаковського одразу, як було заведено, “заклеймили позором” на загальних зборах в інституті, в облраді “Динамо”, як і братів Старостіних, орденоносця С.Леуту та інших прослвлених футболістів, яких назвали ворогами народу, й рішуче викреслили їх з усіх довідників і книжок…

Лише через 20 років, коли надійшов час хрущовської “відлиги”, прокурор Харківської області, старший радник юстиції М.Кулик виніс у порядку нагляду 17 травня 1958-го протест на постанову “особливої трійки”, вказаву нбому чорним по білому: “что послужило основанием для ареста, из дела не видно”. Почалося справжнє юридичне розслідування й тепер слідствовизнало необхідним не просто переклеслити фальшивку, але й встановити істинний вигляд Шпаковського. В прокуратурі була зроблена об’єктивна оцінка Шпаковському-громадянину, вказані всі його достоїнства. Обласний суд, безумовно, зупинив справу проти Олександра Вікентійовича… “за отсутствием состава преступления”…

Лише наприкінці 90-х років вдалося встановити, що страти в ті спекотні 1938-го проходили натихій просіціЛісопарку біля П’ятихаток. Там серед молодих ще тоді дубів, кулі катів обірвали життяне тільки тисяч чесних харків’ян, серед яких був і О.Шпаковський, але й великої кількості польських громадян”.

Другий приклад з моїх особистих досліджень, викладених в першому томі “Киевский футбол на рубежах времен” (2007 р. вид.) теж з деякими скороченнями щодо справи футболіста вже київського “Динамо” Костянтина Васильовича Щегоцького – одного з кращих нападаючих СРСР 30-х років, капітана київського “Динамо” та гравця збірних СРСР і УРСР, призера чемпіонатів СРСР, що був у списку найкращих в СРСР 1933 року, орденоносця (“Знак Пошани”, 1937 р.). Ось що я про це писав в розділі книжки “1938 рік”:

“…Наприкінці серпня, за 9 турів до кінця чемпіонату несподівано було заарештовано кращого нападаючого команди Костянтина Щегоцького. Усі розуміли, що ніякий він не “ворог народу” й звинувачений був за брехливим доносом. Асоціювали його арешт з грубою відповіддю після програного матчу московському ЦБЧА (0:6) “найголовнішій людині” в той час в УРСР – Лазарю Кагановичу, котрий не пробачив цього. Але краще ніж сам потерпілий про це ніжто не розкаже, тому наведу виписки з його інтерв’ю, яке взяв у нього вже незадовго до його смерті журналіст київської газети “Теленеделя” І.Конончук, і яке було надрукоаване в №14 цієї газети за 1989 рік в нарисі “Свет далекой звезды”:

“…как капитан команды всегда во всем стремился быть честным. Мог сказать откровенно всё, что думаю, кому угодно. Например, заведующему военным отделом ЦК партии. Да и не только ему, а и самому “хозяину” Украины Лазарю Кагановичу. И говорил. Помню, мы с большим счетом потерпели поражение от ЦДКА (кажется, 0:6). Лазарь Моисеевич со злостью хлопнул дверью. Я ему тогда кинул: “Если бы мы победили, то вы бы доказали, что это ваша заслуга!”. Такое, как понимаете, не забывается…

… Но я был в зените славы и, естественно, не ожидал беды. У кого же, думал, поднимется рука на популярного футболиста! Поднялась…

Когда закончился тот августовский матч с ленинградцами, мы с женой решили махнуть в ресторан гостинницы “Континенталь” (ныне – консерватория)… Я попросил жену подождать, пока получу в кассе деньги. Вот здесь ко мне и подошли те двое. Вежливо обратились “Вас вызывает Шапиро – заместитель наркома внутренних дел Украины”. Что ж, подумал, скоро вернусь. Спокойно предложил новым спутникам “Казбек”. Они закурили и мы поехали в НКВД, который размещался в помещении бывшего Института благородных девиц (позднее – Октябрьский дворец культуры).

Когда там сняли пояс, орден, понял, что-то не то. А потом повезли в “эмке” с зашторенными окнами в известный дом на Короленко. Быстро провели на четвертый этаж в 21-ю комнату. И вот там, наконец, дошло – дела плохи. Посадили на стул, дали бумагу, ручку и приказали: “А теперь пиши о контрреволюционной работе!” “Вы что, шутите?!”, “Рассказывай!” И начали меня бить.

Сколько прошло времени, не помню. Без нескольких зубов, со сломанными ребрами, с покалеченными руками кинули меня там же во внутреннюю тюрьму, откуда в течение двух с половиной месяцев постоянно тягали на интенсивные допросы.

Но более жестокие издевательства были еще впереди – в Лукьяновской тюрьме. Точнее, в ее спецкорпусе для “врагов народа”. Люди там буквально ползали от побоев и голода. Многих били до смерти. Провел я в том пекле в одной из камер более года. Удивляюсь, как выжил…”.

Ось так, дорогі мої. А ви кажете “радянська влада, рідний Ленін, батько усіх народів Сталін…”. Сволота ще та… Далі не буди, бо й так усім все ясно.

Анатолій Коломієць

“Вороги народу”, чиїми іменами були названі київські стадіони: