Кого не спитайте, практично від усіх відповідь буде однакова – московське “Динамо” в першому (весняному) чемпіонаті СРСР 1936 року. Щоправда, дехто з більш досвідчених  шанувальників і знавців футболу натякне, що начебто до цього розігрувалися якісь там чемпіонати СРСР серед збірних міст, але то усе мало суттєве. А про те, що розігрувалися чемпіонати й серед збірних республік Радянського Союзу, так взагалі знають лише одиниці. Ось так привчили радянського вболівальника за часів “совка”, бо напевне не хотілось тоді владі більшовиків-комуністів щоб хтось знав правду та копирсався в історичному бруді тих часів. До того ж і насправді було що приховувати. Про одне з таких “щирих” замовчувань “старшого брата” з півночі й піде далі мова.

Ось і зупинимося на ще одній, мабуть, найзначнішій події початку 20-х років на теренах покійної Російської імперії – тобто на відродженні її в новій якості, а саме як Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Само ця подія не менш легендарна (насичене вигадками, брехнею і нічим не підтвердженими фактами), як і багато інших подібних заходів, які, на жаль, і донині дивують тих, хто цікавиться більш ніж 80-річною історією цієї імперії соціалізму, з частіше вживаними скороченнями в її назві – СРСР або Радянський Союз, а нині більш відомої як просто “совок”. При цьому всіляко спотворювалися не лише події, що носять політичний підтекст, але в тому числі й спортивні, особливо ті, що відбувалися в перші три десятиліття “царювання” вождів більшовизму в цій величезній країні. Міфів було створено так багато, що зацікавленим в їх розвінчанні, роботи вистачить ще надовго.

Однак перейдемо до фактів. Всі ми з дитинства, а в більшій частині з шкільної лави, знаємо, що саме 1922 року, коли з громадянською війною вже фактично було покінчено, наприкінці року, а саме 30 грудня на І Всесоюзному з’їзді Рад, чотирма самостійними соціалістичними радянськими республіками (Російською, Українською, Білоруською та Закавказькою) був створений цей самий Радянський Союз. Правда, нині з’ясовується, що на з’їзді були висловлені лише наміри про його створення, і вирішити це питання було доручено Центральному Виконавчому Комітету на його сесії, запланованій на квітень 1923 року. Однак, як і усьому, що замислювалося владою Рад, не завжди судилося збутися, ця сесія розпочала свою роботу лише 6 липня, і саме цього дня була введена в дію Конституція СРСР. А весь світ дізнався про створення цієї нової імперії вже 13 липня, коли Президія ЦВК щойно створеного СРСР прийняла так зване “звернення” до всіх народів світу.

Для когось це дрібниці. Ну й що з того, що на півроку раніше дату пересунули. Мабуть цього вимагала політичні обставини. Добре, що хоч лише на півроку, а не на жовтень 1917 року. Адже тоді взагалі багато подій не підлягали б поясненню. Однак саме для пояснення подій, що відбулися в спортивному житті країни, заява про створення СРСР наприкінці 1922 року не дозволяє зрозуміти деякі дії організацій, на яких було покладено керівництво цим спортивним життям. Адже після того, як необхідність у Всевобучу відпала, постало питання що робити з запланованим саме ним 1923 року Святом фізкультури в Москві. Ще в червні 1923 року Вища рада фізичної культури при Всевобучі була передана до самого ВЦВК (застосована в деяких довідкових виданнях інформація, що ця рада була створена при ВЦВК СРСР не відповідає дійсності, так як тоді ще СРСР насправді не існував – Примітка автора).

Також ще влітку цього року до Харкова приїхала з візитом збірна Петрограда, яка 15 липня зустрілася зі збірною столиці УСРР. Надзвичайно наполеглива боротьба цих збірних на харківському спортмайданчику імені Спартака в присутності 15 тисяч глядачів вирішилася тільки за 20 хвилин до закінчення матчу, коли нападаючий харків’ян Адам Бем забив єдиний у цьому матчі гол. Після цього матчу вболівальники Харкова на руках винесли Норова, Костянтина Фоміна, Привалова та інших гравців збірної й влаштували їм овацію.

На додаток, вже через тиждень 24 липня Харків відвідала й збірна Москви. Матч зі збірною міста пройшов за дуже напружених обставин, проте харків’янам довелося капітулювати перед більш досвідченим суперником. Вони програли 0:1. Це був справжній траур у місті, так як до цього збірна Харкова не знала поразок на своєму полі. Хотілося б ще раз звернути вашу увагу на те, що всі наведені вище матчі проходили між командами ще вчора різних держав, у всякому разі, різних республік – РСФРР і УСРР.

Що ж до другого свята фізкультури в Москві, то новий ВРФК вже при ВЦВК не наважився згорнути цей захід, але він при такому керівництві залишався все ж лише в масштабах РСФРР, а не щойно створеного СРСР, у якому і без цього свята турбот вистачало. Однак ВРФК, знаючи результати матчів збірних Петрограда і Москви в Харкові, на цей раз не ризикнув запросити на свято навіть просто збірну Харкова, не кажучи вже про збірну УСРР.

Та вони не передбачили, що засоби масової інформації тих часів свою справу добре знали. Коли скрізь усі тільки й писали про створення Радянського Союзу, то писати про свято фізкультури в його столиці на рівні лише Російської СФРР було просто неможливо й до того ж і небезпечно. Тому в усіх друкованих періодичних виданнях розповідалося про Всесоюзне свято, а в деяких навіть про першість СРСР з футболу. Наведемо декілька цитат з преси 1923 року:

 

Підтвердження викладеного:

 Сегодня, в 5 1/2 час. дня на ст. с.-х. выставки начинается Всесоюзн. празд. физк. Грандиозным выступлением пролетарских ячеек физк. “Муравей”…

                                                                                   Газета “Правда”, Москва. 1 вересня 1923 р.

Праздник физкультуры СССР

Всесоюзные состязания начались в Москве 3 сентября и привлекли участников почти из всех городов СССР…

                                                                              Газета “Коммунист”, Харків. 5 вересня 1923 р.

В шестой день состязаний на первенство СССР по футболу…

                                                                               Газета “Известия”, Москва. 8 вересня 1923 р.

Сегодня, 9-го, на стадионе выставки в конце дня состоится финальный футбол-матч на первенство СССР между командами Москвы и Южных дор. Начало матча – 5 часов.

                                                                                   Газета “Правда”, Москва. 9 вересня 1923 р.

 

Виявилося, що від України була запрошена столична команда Південної залізниці – якийсь “Красный железнодорожник” та й взагалі ще приймало участь декілька залізничних команд. Звісно зараз дивує те, що, знаючи всі ці обставини, можна було такий довгий час та ще й зараз у Росії все ж називати це змагання залізничників першим чемпіонатом СРСР серед збірних команд міст і республік? Мабуть, дуже вже хотілося в Москві бачити першим чемпіоном СРСР свою рідну збірну, а не переможця названого другим чемпіонату СРСР – збірну України.

Якщо хтось бажає детальніше ознайомитися з усіма тонкощами цього чемпіонату, про усі здавалося б, дрібні неточності, недомовки й вигадки, а насправді явну та нахабну брехню, на якій будувалася вся історія футболу в СРСР з перших ж її кроків, то рекомендую в Інтернеті ознайомитися з нарисом відомого усім українського знавця футболу, редактора нашого щотижневика “Футбол” Артема Франкова “Первый чемпион СССР” – http://www.litmir.info/br/?b=152141&p=60. А коротенько я трохи розповім про висновки, зроблені А.Франковим, з якими повністю погоджуюсь, бо усі вони мають документальне підтвердження:

1. Чому від Української СРР на чемпіонат СРСР була запрошена не збірна цієї республіки або найсильніша команда – чемпіон УСРР (на той час збірна Харкова), а команда залізничників? А так як в цьому чемпіонаті чомусь грали й інші залізничні команди, то тоді, звісно, виникала загроза у організаторів свята у фіналі мати справу з якимись маловідомими залізничними командами і ніхто таких призерів ніколи б не визнав кращими командами СРСР. Чи не так?

Та виявляється справа в тому, що фінансовими питаннями організації змагань вже в СРСР Народний комісаріат у військових справах не займався, і треба було знайти інше відомство, на яке й покласти  всі витрати. Його довго не шукали – узяли відразу наступне після військового відомства за фінансовими можливостями залізничне відомство (Наркомат шляхів сполучень). Однак ті, звичайно, гроші рахувати вміли, адже не дарма ж їх завжди у всі часи величали “державою в державі”, і ділитися своїми “кревними” з іншими відомствами не збиралися, тому й провели це свято фізкультури в першу чергу для своїх власних команд – тобто поєднали чемпіонат СРСР серед збірних міст РСФРР з чемпіонатом збірних підвладних цього наркомату залізниць.

Через те, що ніхто до останніх годин відкриття свята так і не знав, хто ж з запрошених приїде до Москви, та й календар попередніх етапів змагань постійно корегувався, то звісно плутанина була надзвичайна. Ось як свідчить про це найбільш правдива за усіх газета “Правда” 5 вересня 1923 року: “…Первый день спортивных выступлений начался розыгрышем футбольных матчей в понедельник, 3-го. К  большому затруднению технической комиссии новые заявки заставляют ломать намеченный календарь и комбинировать пары. В силу этого из числа всех намеченных в понедельник было разыграно только четыре встречи…“.

Найбільш дисциплінованими виявилися залізничні команди, до того у них був свій транспорт і проблем с прибуттям до Москви було значно менше ніж у інших команд. Саме тому виявилося так, що чемпіонат серед залізничних команд було розпочато, а чемпіонат серед збірних міст забуксував.

А далі вирішили декілька залізничних команд висмикнути з відомчих змагань для підвищення представництва й відповідно престижності “загальнодержавного” турніру, в якому приймали участь  команди Московської області, башкирські комсомольці, які зовсім не вміли грати в футбол, та й ще таким же чином залучені армійці Тифлісу (майбутнього Тбілісі – Примітка автора), яким потрібно було грати в турнірі Червоної Армії.

2. Хто і яким чином запрошував команди для участі в чемпіонаті СРСР і чи взагалі запрошували когось?

Може б усе було нормально, якби до столиці Української СРР Харкова надійшло хоча б якесь запрошення. Але ніхто такого запрошення не надсилав, тому й збірна УСРР не збиралася та й іншу найкращу команду республіки ніхто не готував для поїздки до Москви. По мережам наркомату залізниць до столиці СРСР для участі в відомчому футбольному турнірі була викликана команда Південної залізниці, яка мала назву “Красный железнодорожник”. Цікаво те, що ця команда як виникла 1923 року невідомо звідки, так кудись потім і пропала… Жодне прізвище гравця цієї команди було вболівальникам невідоме, бо до збірної Харкова ніхто з них ніколи не запрошувався.  Ось як про цю команду писала харківська газета “Южный гудок” 14 вересня 1923 року: “В мае месяце сего года при харьковском учкпрофсоже Южн. ж д. была организована спорт-площадка “Красный железнодорожник“, в результате чего организовалась футбольная команда, каковая по вызову на всесоюзное спорт-состязание выехала в г. Москву в следующем составе: голькипер т. Забродин, беки т.т. Гудзенко и Петров, хавбеки т.т. Бутенко Д., Чумак, Троценко, форварда m.т. Пуценко, Савинок, Бутенко В., Щербань и Мясников. Команда “Красный железнодорожник“ принимала участие во всероссийском состязании на первенство С.С.С.Р. (ох як точно журналіст назвав ці змагання – краще й не скажеш! – Примітка автора)“

І ось у Москві така команда раптом… пробилася у фінал, де нарвалася на “професіоналів” – збірну Москви, яка в цьому святі залізничників напевно й прийняла участь лише через те, що їй, на відміну від інших, нікуди їхати не треба було. Тобто висновок: команди залізничників отак просто узяли й кинули під каток майже  професіональної збірної Москви й дали привід назвати те, що діялося – чемпіонатом Радянського Союзу.

А так як фінал цього чемпіонату повинен був бути з гідним для збірної Москви суперником і саме харків’яни для цього найбільше підходили, то заради них пішли на цілковито неймовірні й навіть за тих часів дивні заходи – змінили регламент на потребу “проводки” команди як тільки було можливо далі (читайте А.Франкова).

3. Чи визначився насправді чемпіон СРСР у фінальному матчі Всесоюзного свята фізкультури 1923 року?

Тільки не смійтеся, будь ласка. Виявляється, фінальний матч тривав … усього лише 26 хвилин, так як, начебто, команда Південної залізниці при рахунку 3:0 на користь москвичів покинула поле через незгоду з діями судді, до речі, також москвича (!?).

 

Підтвердження викладеного:

Дождь в воскресенье, 9-го, помешал торжеству парада всех участников и финальным состязаниям на “гражданское“ первенство СССР пройти так, как это ожидалось. Погода испугала и публику и была причиной того, что участники не в полном составе смогли выступить на стадионе…

…Финальный матч на первенство по футболу имел неожиданный конец – команда Южных дорог, недовольная поведением игрока Москвы Селина и попустительством его прыжкам судьи, покинула поле, не доиграв даже первой половины.

                                                                                 Газета “Правда”, Москва. 13 вересня 1923 р.

9 сентября “Красный железнодорожник” разыгрывал первенство С.С.С.Р. между оставшимися победителями сборной гор. Москвы и команды “Красный железнодорожник”, окончившийся в пользу Москвы со счетом 3:0, но ввиду очень грубой игры, выявившейся в нанесении ударов игрокам команды “Красный железнодорожник2, последние покинули поле и матч остался не законченным.

                                                                     Газета ” Южный гудок “, Харків. 14 вересня 1923 р.

9 сентября на стадионе выставки Москва в финале на первенство СССР встретились с Южными жел. дор. Сразу определилось превосходство Москвы, быстро забившей 2 мяча. Два грубых нападения Селина, отмеченные свистком судьи, вызвали ответную грубость, и Селин дважды попал в “хорошую коробочку” и из последней выскочил лишь невероятным прыжком. Счет в это время был 3:0 в пользу Москвы. После прыжка Селина команда южан внезапно по хлопку своего капитана В.Бутенко быстро убежала с поля, оставив в недоумении и судью, и игроков Москвы, и публику.                                                                             

                                                    Газета “Известия спорта”, екстрений випуск, вересень 1923 р.

 

Таким чином виходить, що запланована першість СРСР 1923 року так і не була розіграна. І які ж наслідки? Звісно, перемога з рахунком 3:0 була зафіксована за збірною Москви й цей результат без якихось пояснень вказаний в усіх радянських і сучасних російських довідниках, де першим чемпіоном СРСР визначено збірну команду Москви

До того ж, щоб згодом ні в кого вже не було ні найменшого бажання протистояти столиці, для науки іншим “розумникам” харківську команду Південної залізниці…  дискваліфікували на два роки. Більше про таку команду в СРСР ніхто ніколи й не чув. Ось як про це покарання писала газета “Известия спорта” у вересні 1923 року: “10 сентября коллегия судей, рассмотрев этот инцидент, зачла победу и выигрыш первенства СССР Москве, а в отношении команды Южных железных дорог вынесла следующее решение: игроков команды лишить права выступать на всесоюзных состязаниях в течение 1923 и 1924 г., а капитана в течение 3 лет“.

Дивно, але харківська газета “Южный гудок” за 14.09.1923 р. писала зовсім інше:  “Футбольная команда “Красный железнодорожник“ получила похвальные отзывы от Комиссии по проведению общесоюзного праздника физкультуры. В отзывах говорится об отличной дисциплине, хорошем подборе “Красного железнодорожника“, а также о том, что эта команда в будущем даст первоклассных спортсменов – участников международных матчей. Комиссией по проведению общесоюзного праздника физкультуры при центральном ж.д. отделе всевобуча возбуждено ходатайство перед куль-тотделом Ц.К. ж. д. о награждении “Кр. Железнодорожника“ портретами т.т. В.И.Ленина и Л.Д. Троцкого“

Залишається лише сказати: “О времена! О нравы!”  Ось так було визначено першого чемпіона СРСР. І тут же хочеться це лише завершити словами: “Питання для роздумів?!”

Іноді просто дивуєшся, знайомлячись з такими методами обдурювання радянських любителів футболу, які з жорстким імперським цинізмом застосовувалися вищими спортивними органами Країни Рад. Але ж саме такі методи й привели до нагнітання в “совку” просто досить неприхованої ненависті до столичних московських команд з боку вболівальників з інших міст і республік, до повсюдного протиборства з ними, як кажуть, “не на життя, а на смерть”, яким завжди були насичені матчі з цими командами. Хоча багато що, звичайно, приховувалося й засобам масової інформації відверто заборонялося висвітлювати.

А тоді у тому ж вересневому екстреному випуску газети “Известия спорта” зроблено навіть висновок, що підсумовував результати цього “липового” чемпіонату СРСР: “Прошедшие игры ясно показали, что Москва намного выше всех провинциальных команд как в отношении игры отдельных игроков, так и всей команды в целом: значительно лучше техника, более быстрый темп, хорошая ориентировка на поле, а главное, сыгранность всех линий между собой и определенная тактика в игре, чего не хватает у провинции. Если провинция не может в этом году претендовать на первенство СССР, то ее игры в Москве, несомненно, явятся для нее уроком и повлекут за собой повышение класса провинциальных команд“

Як у воду дивились – рік потому збірна України, представлена кращими харківськими футболістами, їм показала “де раки зимують”!   

Саме вже наступного 1924 року в СРСР знову було намічено проведення змагань чергового Всесоюзного свята фізкультури. Фінальні змагання цього свята планувалося провести в Москві за участю збірних республік, що входили до СРСР. Після створення збірної України (про це мова велася в попередньому нарисі на цій сторінці) та її явно невдалих дій у чотирьох матчах, керівництву Всеукраїнського РФК таку збірну відправляти в Москву на Всесоюзне свято фізкультури звісно не хотілося. До того ж все ж зіграло певне значення те, що, доводити її до остаточної кондиції вже не було часу, а може до цього й особливого бажання ні в кого в Харкові не було.

І ось тоді, мабуть, і було прийнято на той час, напевно, єдине правильне рішення – відправити до Москви під прапором збірної України награний за кілька років колектив збірної Харкова в повному його бойовому складі, до того ж чемпіона України цього року.

Таке рішення абсолютно нікого б і не здивувало, якби організатори додали до складу цієї збірної парочку запасних гравців з інших міст України. Приклади такого комплектування збірної любителям футболу добре відомі – взяти хоча б комплектування збірної СРСР під керівництвом В.В.Лобановського в 80-ті роки минулого сторіччя практично з гравців київського “Динамо”. Адже тоді навіть натяку не було, щоб цю збірну на змаганнях, куди вона прямувала, хтось іменував як “Динамо” Київ. У нашому ж випадку, чомусь в засобах масової інформації, як у ті роки, так і в наступні, і навіть у наш час, вже занадто часто збірну Української СРР на Всесоюзному святі фізкультури 1924 року іменують збірною Харкова, хоча всі прекрасно розуміють, що це юридично неправильно.

Футбольний турнір Всесоюзного свята фізкультури 1924 року фактично був нічим іншим, як чемпіонатом СРСР з футболу, який був проведений 3-6 вересня в Москві. В усякому разі, так його сприймали у футбольних колах країни, і в майбутньому саме так його охрестили фахівці, що займаються історією радянського футболу. Збірну Української СРР в більшості друкованих видань іменували відверто збірною Харкова, так як в цьому турнірі під прапором збірної РСФРР брала участь у повному складі збірна Ленінграду, яка обіграла на попередньому етапі (у фіналі першості РСФРР) збірну Москви. Однак, було вирішено, що в цьому турнірі братиме участь і збірна столиці СРСР – Москви. Може бути, саме тому збірній Москви й вигравати у збірної Ленінграду не було ніякого сенсу, інакше їй довелося б роздвоїтися, чи не так? Абсурд якийсь.

У півфіналі збірна Української СРР красиво виграла у збірної Закавказзя (ЗСФРР), забивши по два м’ячі у кожному таймі – 4-0. І цей матч 3 вересня 1924 року слід вважати першим офіційним матчем збірної України. Слід обов’язково привести і повний протокол цього історичного матчу, тому що в ньому є досить багато цікавого (“м’ясорубка” була ще та!).

 

Протокол матчу:

Збірна ЗСФРР – Збірна УСРР (Харків) –  0:4 (0:2)

3 вересня 1924 р.  м. Москва.  Поле “Красной Пресни”. Матч чемпіонату СРСР. 

Суддя: В.Гридін

ЗСФРР: Папков – Раменський, Погосов – Пруідзе, Жорданія, Анікін – Мдівані, Макогонов, Пачулія, Сорокін, Кузнєцов.

УСРР: Норов – К.Фомін, Кротов – Капустін (капітан), В.Фомін, Привалов – Губарєв, Шпаковський, Натаров, Алфьоров, Казаков (усі – Харків).

Голи: 0:1 – Казаков або автогол (18-20 хв.), 0:2 – Алфьоров (1-й тайм), 0:3 – … (2-й тайм), 0:4 – …(2-й тайм).
Порушення: два гравці збірної ЗСФРР і один гравець збірної УСРР

Два гравці покинули поле через травмування.

 

А у фіналі чемпіонату СРСР суперником збірної Української СРР була збірна РСФРР (Ленінграду). Тут довелося показати все своє вміння. А бажання стати чемпіонами Радянського Союзу було просто величезне. Й цього разу харків’яни забили по одному голу в кожному таймі (Казаков і Алфьоров), але все ж пропустили гол від Родіонова. В результаті перемога – 2:1.

Наведемо протокол і цього історичного матчу:

 

Протокол матчу:

Збірна РСФРР (Ленінград) – Збірна УСРР (Харків) –  1:2 (1:1)

6 вересня 1924 р.  м. Москва. Поле ОППВ (Общества любителей лыжного спорта). Матч чемпіонату СРСР.  10 тис. гляд.

Суддя: І.І.Савост’янов (Москва)

РСФРР: Полєжаєв – Еммеріх, Єжов – Філіппов, Батирєв, Корнєєв – Родіонов, Бутусов, Соколов, Рябов, Смірнов.

УСРР: Норов – К.Фомін, Кротов – Капустін (капітан), В.Фомін, Привалов – Губарєв, Шпаковський, Натаров, Алфьоров, Казаков (усі – Харків).

Голи: 0:1 – Казаков (1-й тайм), 0:2 – Алфьоров (55 хв.), 1:2 – Родіонов (2-й тайм).  

 

Обидва матчі збірна УСРР (Харкова) провела в одному складі без замін. Чемпіонами СРСР 1924 року вперше стали українські футболісти: Роман Норов – Костянтин Фомін, Микола Кротов – Микола Капустін, Володимир Фомін, Іван Привалов – Євген Губарєв, Олександр Шпаковський, Іван Натаров, Яків Алфьоров, Микола Казаков.

 

Підтвердження викладеного:

Футбол

С 3 сентября начался полуфинальный розыгрыш первенства СССР по футболу.

В этот день должны были встретиться Ленинград (победитель Москвы со счетом 1:0) — Белоруссия и Украина – Закавказье. Ленинград без игры вышел в финал из-за неприезда команды Белоруссии. Победитель первенства Украины Харьков выступил против Сборной Закавказья, в состав которой вошли игроки Батума, Баку и Тифлиса.

С первых же минут чувствуется определенное превосходство Харькова, но отличная игра защиты Закавказья не позволяет сделать что-нибудь существенное. На 20-й минуте Казаков с помощью защитника Закавказья “делает” первый мяч. После этого нападение начинает «разыгрываться», и в конце первого хавтайма Алферов забивает второй гол.

Вторая половина игры заканчивается со счетом первой, и счет мячей таким образом увеличивается до 4:0 в пользу Харькова.

Состав победителей: Норов; Фомин К., Кротов; Капустин, Фомин В., Привалов; Губарев, Шпаковский, Натаров, Алферов и Казаков.

Команда Закавказья обладает хорошими игроками, но слаба в комбинационной коллективной игре.

В финале Харьков выиграл у Ленинграда 2:1

6 сентября в финале первенства СССР Харьков выступил в своем обычном составе против Ленинграда. Команда Ленинграда была ослаблена отсутствием Григорьева, уехавшего в Ревель.

Этот матч прошел в чрезвычайно быстром темпе и показал превосходную игру обеих команд. Весь первый хавтайм доминирует Харьков, заставляя усиленно “работать” превосходно игравшего вратаря Ленинграда Полежаева. На 10-й минуте Казаков дает сильный шут с края по воротам, и мяч «припечатывается» в сетку Ленинграда. Нападение Харькова все чаще и чаще начинает подходить к воротам своего противника, но Полежаев берет ряд «мертвых мячей» и тем спасает свою команду от более солидного поражения.

Во втором хавтайме игра становится более ровной и ежеминутно переходит от ворот к воротам. Алферов бьет сильный шут по воротам Ленинграда, и мяч снова в сетке северян. После этого момента ленинградцы начинают играть лучше и потихоньку зажимают Харьков. Свободный правый крайний Ленинграда Родионов с хода забивает красивый мяч Харькову.

Последние 15 минут ленинградцы стараются отыграться, но прекрасная игра всей Харьковской защиты целиком парализует все их напрасные усилия. Свисток судьи Севастьянова фиксирует победу Харькова со счетом 2:1.

Таким образом, первенство СССР досталось команде Харькова (Украины).

Состав Ленинграда: Полежаев; Эммерих, Ежов; Филиппов П.; Батырев, Корнеев; Родионов, Соколов, Рябов и Смирнов.

                            Журнал “Вестник физической культуры” №12-13,  Харків, вересень 1924 р.

 

Резюме підвів в цій історії московський журнал “Известия физической культуры” (№17 за 1924 р.): “Первенство СССР по футболу выиграл Харьков, представляющий УССР.  Ленинград и Москва, сильнейшие кандидаты на первенство, проиграли Украине, доказав этими играми неслучайность харьковского успеха… Привет победителям!”      

Як бачите, вже з цієї цитати центрального спортивного друкованого видання тих років видно, що грала саме збірна Української СРР і сумнівів у скептиків не повинно, здавалося б, виникнути. Для підкріплення цього твердження наведемо цитату зі статті “Першинство СРСР в футболі”, опублікованій у київській газеті “Більшовик” №207 за 12.09.1924 р.: “ На другому Всесоюзному святі фізкультури в Москві першинство СРСР в футболі взяла команда України; вона обіграла в фіналі команду РСФСР (Ленінград) з рахунком 2:1… “. Також підтвердимо це ще однією цитатою зі статті “Новая победа Украины”, опублікованій в київській газеті “Пролетарская правда” №221 за 27.09.1924 р.: “ Сборная команда Украины, взявшая первенство СССР по футболу на 24-й год…, доказала, что ее победа не случайность…“

А щоб остаточно розвіяти думки тих, хто сумнівається в тому, що грала саме збірна України, наведемо офіційні дані з енциклопедичного довідника “Российский футбол за 100 лет”, виданого 1997 року Російським футбольним союзом, редакторами-упорядниками якого були такі поважні серед любителів футболу літератори та статистики футболу, як І.С.Добронравов і М.І.Травкін, а також цілий ряд інших авторів, які брали участь у розробці цього унікального видання:

 

Підтвердження викладеного:

 

ЧЕМПИОНАТ СССР среди сборных команд городов и республик (до 1936).

…Разыгрывался между сборными союзных республик (1923, 1924, 1928, 1931) и сборными городов – ведущих футбольных центров страны (1932, 1935)…

…II. 3-6 сентября 1924. Москва. 4 к-ды. в рамках II Всесоюзного праздника физкультуры.

½ финала. РСФСР (Ленинград) – БССР  +:–,   УССР (Харьков) – ЗСФСР  4:0.

Финал. УССР – РСФСР  2:1.  Ст-н ОППВ.  Судья И.И.Савостьянов (Москва).

УССР: Р.Норов, К.Фомин, Н.Кротов, Н.Капустин, В.Фомин, И.Привалов, Е.Губарев, А.Шпаковский, И.Натаров, Я.Алферов (1 гол), Н.Казаков (1), в запасе Л.Иоселевич, С.Грушин, Н.Лазуненко, К.Ус, А.Бем и В.Левин. …

                                                                             “Российский футбол за 100 лет” Енциклопедичний довідник.

                                                                                  Москва. Російський футбольний союз. 1997 р., стор.691-692

 

І ще, щоб також остаточно розвіяти думки тих, які й досі сумніваються в тому, що це був саме перший чемпіонат СРСР з футболу, а не другий, як про це проповідує наш північний сусід, наведемо цитати найбільш шанованих у футбольному світі російських фахівців, знавців та істориків футболу.

   Усім прекрасно відомий Костянтин Єсенін 1968 року опублікував солідну статтю в тижневику “Футбол” №21, де чітко вказував:

“Принято считать первым чемпионатом страны турнир семи клубных команд, состоявшийся весной 1936 года. Именно от первого дня этого турнира – от 22 мая – идет летосчисление наших чемпионатов…

И уже затуманились в дымке времени те пять розыгрышей первенства Советского Союза, которые проводились в двадцатые – тридцатые годы и в которых принимали участие сборные команды союзных республик или сборные команды городов.

Скажем прямо, мы были несправедливы к собственной истории, когда просто списали со счетов первенства 1924, 1928, 1931, 1932 и 1935 годов. А почему бы не вернуть в летопись нашего футбола турниры, в которых принимали участие… многие… замечательные мастера?…

…Непредставительным был и футбольный турнир Всероссийского праздника физкультуры 1923 года, где вновь не было ни ленинградцев, ни киевлян, ни других сколь-либо сильных команд, кроме Москвы. Впервые звание чемпиона СССР было присвоено победителям турнира, проведенного в 1924 году“

А через 26 років тому ж Єсеніну вторив ще один авторитет – Аксель Вартанян! У тому ж, але вже російському, тижневику “Футбол” №3 1994 року він пише:

“ А вообще-то чемпионаты СССР проводились и до 1936 года. На вопросы об их зарождении и количестве проведенных турниров в нашей справочной литературе нет однозначного ответа. Так, И. Клужинский, автор “Словаря любителя футбола”, считал, что до 1936 года состоялось шесть чемпионатов Союза, а отсчет следует вести с 1923 года. Авторы же справочника “Всё о футболе” (выпуск 1972 года) насчитали даже семь турниров, первый из которых отнесен к 1922 году. Но такого быть не могло, так как СССР образовался только 30 декабря 1922 года.

В действительности же турниры 1922 и 1923 годов официально именовались чемпионатами РСФСР, хотя в них участвовали также команды Украины и Закавказья.

И только в 1924 году было проведено первое всесоюзное первенство. Всего их было пять…»

І ці два найбільш шанованих російських знавця історії футболу, як бачите, написали справжню правду, а звинуватити їх в несправедливості або документально довести їх неправоту ніхто не зможе, хоча неодноразові спроби в цьому напрямку, безумовно, були і їх було чимало.

 

А нам же ім’я кожного із зазначених вище українських спортсменів слід золотими літерами записати в Книгу вічної слави футболу України. У ті важкі роки вони вчинили спортивний подвиг – вперше заявивши про те, що кращі футболісти саме в Україні. В історичному плані їх перемога стоїть у першій шерензі того, чим у своїй історії має пишатися футбольна Україна.

 

                                                                                                            Анатолій Коломієць