Чергові реформи, проведені в середині XIX століття в сфері політичного життя Великої Британії, не обминули і футболу. Докорінні зміни були внесені не тільки в ідеологію гри, але й у форми розвитку футболу. Завдяки політизації британського футболу в англійській Асоціації настає час параду суверенітетів. Спочатку шотландці добилися 1873 року права на створення своєї незалежної асоціації, потім 1875 року валійці, а 1880 року відокремилася й Північна Ірландія. Цей процес з історичної точки зору був закономірний, а з позиції подальшого розвитку футболу – напевно все ж просто необхідний.
В Європі в ті часи існувало дві величезні імперії – Австро-Угорська й Російська. В першій без аналогічної британській структуризації футболу, звісно, обійтись було неможливо. По-перше, цього вимагали дві основні складові держави цієї імперії – Австрія та Угорщина, а по-друге, звісно, в першу чергу цього вимагали інші автономні утворення імперії – Чехія, Моравія і Сілезія, Коронний край Володимирії та Галичини. Але до них ставлення влади в Відні було однозначне – обмежена самостійність в рамках загального союзу. Щодо Російської імперії, то тут довгий час ніякого футбольного об’єднання не існувало, а коли воно нарешті було створене, то імперські амбіції “великоросів” навіть мови не давали вести щодо якихось там автономій. Єдине що призвело до спроби, й не більше, поділення союзу на північну й південну частини, бо цього вимагало проведення чемпіонату в межах величезної території імперії. А от у Королівстві Польському, яке входило до складу Російської імперії футбол здобув розвиток лише в декількох великих містах і про створення об’єднань клубів цих міст чи якогось їх союзу й мови не велося. Та й “великороси” ввели тут таку жорстку цензуру, що навіть більшість спортивних клубів офіційних статутів не мали, не кажучи вже про якісь регіональні товариства.
Створення Австрійського Футбольного Союзу
Щодо структуризації футболу в Австро-Угорській імперії, то вже після створення 1894 року Австрійського футбольного Союзу зі штаб-квартирою у Відні політика диктату, яку обрав цей союз щодо шляхів розвитку гри, стала основним гальмом масового розвитку футболу в середовищі держав цієї імперії. Першими проти диктату та надмірної концентрації влади виступили угорці та чехи, які 1901 року добилися дозволу й створили угорський і чеський футбольні союзи. До ідеї створення загально крайової незалежної футбольної організації в Галичині спортивна громадськість спочатку поставилася непевно й довгий час це питання на розгляд не виносилося.
Створення Всеросійського Футбольного Союзу
У зв’язку з бажанням Російської імперії прийняти участь в Олімпійських іграх 1912 року у Стокгольмі ще 25 лютого 1911 року в Санкт-Петербурзі було створено Російський олімпійський комітет (РОК), пройшли вибори керівництва й членів цього комітету. Почесним головою РОК був обраний генерал-ад’ютант барон Мейендорф, секретарем В.І.Срезневський (практично він очолював цей комітет). 7 червня 1911 року олімпійський комітет був затверджений урядом Російської імперії.
Перше, що було зроблено цим комітетом, – це затвердження 17 видів спорту, які підлягали культивації в Російській імперії, і серед них – “футболъ”.
Взагалі у Російській імперії думка про об’єднання футбольних ліг міст Російської імперії виникла у організаторів футболу Санкт-Петербургу та Москви у той час, коли, саме завдяки їх допомозі, почали з’являтися футбольні організації і в інших містах Російської імперії. Особливо гостро це питання було поставлене, коли в великих містах півдня Російської імперії – Одесі, Києві та Харкові були зроблені перші спроби переходу на організоване проведення змагань з футболу. Петербуржці й москвичі дуже добре знали, що на півдні значно більше можливостей для розвитку й вдосконалення футболу. Вони чудово розуміли, що навіть неорганізовані команди південних міст грають не гірше, ніж у північних столицях, і, звичайно, відчували, що якщо ці команди об’єднаються, то пальма першості в цій грі може безповоротно податися на південь.
Єдине, що їм залишалося робити, так це очолити керівництво усіма футбольними клубами Російської імперії, тобто об’єднати їх під керівництвом центрального органу. Рішення було слушне й сумнівам не підлягало саме тому, що так було зроблено в усіх цивілізованих країнах світу. В світі існував вже й центральний орган світового футболу – ФІФА (Міжнародна федерація футбольних асоціацій).
Московська Футбольна Ліга ще 5 квітня 1911 року запропонувала Санкт-Петербурзькій Футбол-Лізі розпочати перемовини про утворення Всеросійського Футбольного Союзу, й вони були проведені в Москві. 26 квітня на загальних зборах Санкт-Петербурзької Футбол-Ліги вже обговорювався проект статуту такого Союзу, а 10 травня проект статуту було затверджено загальними зборами Ліги північної столиці. 8 серпня цей статут було затверджено “определением Московского Особого Городского по делам об обществах Присутствия” і його було внесено до реєстру товариств. Організаційний комітет Всеросійського Футбольного Союзу одразу ж після цього розіслав свій статут до усіх російських спортивних організацій, які займалися футболом. Потрапив він і до Києва, і до Одеси, і до Харкова.
Однак у Російській імперії виникли складності щодо того, де ж розмістити апарат Всеросійського Футбольного Союзу – чи в Санкт-Петербурзі, чи в Москві? Особливо (і це було головним) усіх хвилювало питання: хто очолить цей Союз? Внутрішні чвари, як між столицями, так і між англійськими командами та місцевими командами в Санкт-Петербурзі, не просто було вгамувати й це вдалося зробити лише наприкінці 1911 року, коли після важких перемовин і взаємних поступок організатори футболу в двох столицях імперії нарешті поділили портфелі.
І змогли вони домовитися тільки по височайшому негласному велінню царя-батюшки, а не за власною ініціативою. Бо наступний 1912 рік був роком Олімпійських ігор у Стокгольмі (Швеція) й вже було вирішено, що Російська імперія буде учасником цих всесвітніх спортивних змагань. Дуже хотілось прийняти участь і у футбольному турнірі Олімпіади, а для цього потрібно було вступити до ФІФА, тобто спочатку створити в державі футбольну асоціацію. Ось що, як виявилося “примирило” амбітних росіян. А нам ще й зараз “старший брат” локшину на вуха навішує про благі наміри, які раптом виникли у столичних чиновників, запросити пограти у футбол і “хохлів” з Малоросії.
6 (19) січня 1912 року відбулися установчі збори Всеросійського Футбольного Союзу (ВФС) у Петербурзі у ресторані “Вена”. Президія зборів мала офіційні заявки-клопотання на вступ до Союзу крім Москви та Петербурга ще Київської та Одеської Футбольних Ліг, а також Севастопольського Кружка Любителів Спорту. Але цікавий протокол цього “1-го общего собрания”, з якого видно, що на зборах були присутні лише представники Московської Футбольної Ліги та Санкт-Петербурзької Футбол-Ліги. Головою ВФС було обрано петербуржця А.Д.Макферсона, а до правління ВФС були обрані тільки петербуржці та москвичі. Заради справедливості потрібно відмітити, що одним з кандидатів до членів правління якимось чудом потрапив одесит П.І.Патрон. І все. Киян же родоначальники й законодавці російського футболу взагалі не бажали бачити. І це, звичайно, не могло їх не образити, й саме тому їх подальші відносини були, м’яко кажучи, зіпсовані.
До речі, Російський Футбольний Союз на протязі 1912 року поповнився ще трьома членами, два з яких були з України – Харківською Футбольною Лігою та Миколаївським Спортивним Клубом.
Цього ж року 17 (30) червня на засіданні виконкому ФІФА у Стокгольмі Російська імперія була прийнята до постійних членів цієї всесвітньої організації, що, до речі, надало можливість збірній Російської імперії з футболу дебютувати на Олімпійських іграх у Стокгольмі 1912 року.
Вирішення поточних питань у Всеросійському Футбольному Союзі
20 січня 1913 року в Санкт-Петербурзі були проведені 2-гі загальні збори Всеросійського Футбольного Союзу. Крім петербуржців і москвичів на цей раз на зборах були присутні представники Харківської Футбольної Ліги. Киян знову не запросили, а можливо вони просто не захотіли бути присутніми.
По-перше, на цих зборах було вирішено другий чемпіонат Російської імперії розпочати з проведення попередніх змагань по чотирьом зонам, а саме:
I зона – Москва, Санкт-Петербург, Твер і Богородськ;
II зона – Прибалтійський край;
III зона – Привісленський край (10 губерній Царства Польського);
IV зона – Південь Росії (Київ, Миколаїв, Одеса, Севастополь, Харків, Херсон, Юзівка та Ростов-на-Дону).
Переможці цих зон повинні були прийняти участь у фінальних іграх у Києві під час проведення I-ї Російської Олімпіади 1913 року в серпні на протязі декількох днів. Однак це рішення було прийняте без погодження з містами Прибалтики та Польщі, а там, звичайно, сприйняли це як звичайний натиск зі сторони імперської Росії й одразу приклали усі сили, щоб зірвати такі змагання.
По-друге, на цих зборах були вирішені й інші питання. Наприклад, було запропоновано вирішити питання носіння чемпіонам Російської імперії почесних нарукавних знаків – перших “нагород” чемпіонів та розробити ці знаки. Також Харківська Ліга добилася для своїх членів дозволу на один рік грати с “дикими” неорганізованими командами. Була розглянута пропозиція Одеської Футбольної Ліги запровадити першість Півдня Росії, й з цього прийнято рішення доручити Харківській Футбольній Лізі провести перемовини з південними клубами на проведення цієї першості в 1913 році. Також цього року кандидатами в члени Союзу були зареєстровані – “Юзовское Спортивное Общество” та “Кружок Любителей Спорта” з Ростова-на-Дону.
По-третє, були проведені зміни й у Правлінні Союзу: замість одесита П.А.Патрона членом правління обрали харків’янина М.О.Арефьєва, а кандидатом у члени правління був обраний киянин О.П.Вешке.
Також постановою правління ВФС був затверджений “нормальный устав для футбольных обществ” і прийняті, в якості офіційних, правила гри в футбол, видані з примітками та поясненнями Санкт-Петербурзькою Футбол-Лігою.
1913 року Російський Олімпійський Комітет надав перелік клубів і товариств, які існували в Російській імперії, в якому значилося 445 спортивних організацій. Однак головнаглядаючого за фізичним розвитком населення Російської імперії генерала Воєйкова цей перелік не задовольнив, і він звернувся до Міністерства внутрішніх справ з проханням допомогти уточнити його. Кому, як не поліції, це було тоді по силам. До їх обов’язків входило ведення обліку всіх громадських організацій, зібрань і груп. Однак новий перелік з’явився лише через два роки.
1914 року ще до чергових перевиборів у Всеросійському Футбольному Союзі (ВФС) його перший голова А.Д.Макферсон, посилаючись на зайнятість, склав з себе повноваження. Питання щодо його спадкоємця підштовхнуло міські ліги двох столиць імперії до закулісних переговорів, де ставилася лише одна мета – недопущення на ключові посади в ВФС представників периферійних ліг. Їм вдалося найти порозуміння й визначити свій єдиний варіант складу Комітету Союзу.
Однак на виборах, які проходили 7 квітня в Харкові, москвичі відступили від досягнутих раніше домовленостей і заволоділи більшим числом портфелів. А ще й в доповнення до цього, нарешті до складу Комітету увійшли представники Києва, Одеси та Орєхова. Домінуюча роль північної столиці була втрачена, що викликало бурю обурення у петербуржців. Головою ВФС було обрано москвича Р.Ф.Фульда. До речі, на цьому засіданні в члени ВФС крім “Николаевского спортивного клуба” було прийнято ще й миколаївський “Спортивний клуб “Унион”, бо до цього часу в цьому місті футбольну лігу так ще й не створили.
Остаточно була визнана й програма діяльності ВФС. Першість Російської імперії було вирішено провести між двома регіонами – північним і південним. Розіграш першості на півдні було доручено “Южно-Русскому отделу” ВФС.
До 1915 року Всеросійський Футбольний Союз вже об’єднував футбольні організації з 33 міст, у складі яких було зареєстровано 155 команд (понад 7 000 футболістів). Серед них були й міста півдня імперії – Харків (16 клубів і осередків), Одеса та Київ (по 8), Миколаїв (2)… Звичайно, ці “досягнення” були настільки мізерні у порівнянні з іншими країнами, що входили до ФІФА, що казати про якийсь прогрес можна було з великим припущенням. Особливо, коли враховувати що гравці достатньо високого класу з’являлися тільки в деяких містах. Це був один з найгірших показників у Європі.
1 січня 1915 року з’явився новий перелік клубів і товариств, які існували в Російській імперії. У ньому було вже 1266 спортивних організацій (щоправда, з урахуванням і мисливських) у 332 містах і населених пунктах імперії. Значне місце в цьому переліку займали українські спорторганізації півдня Російської імперії.
22 жовтня 1916 року відбулись п’яті щорічні загальні збори Всеросійського Футбольного Союзу, на цей раз у приміщенні Московського Олімпійського Комітету. На них були присутні представники Москви, Петрограду, Харкова, Ржева, Зубцова, Орєхово-Зуєва та Коломни, тобто тільки одного міста з півдня імперії. На порядку денному стояло питання змін статуту ВФС у зв’язку з необхідністю збільшення числа членів Союзу – створенням так званих “підсоюзів”, які б об’єднували декілька міських ліг. Ця пропозиція була підтримана й було прийняте рішення переробити статут ВФС.
Також зборами представників членів ВФС було прийняте рішення щодо відмови проведення чемпіонату Російської імперії 1916 року знову ж у зв’язку з знаходженням держави у стані війни. Були проведені чергові вибори Комітету Союзу. За їх результатами головою Союзу було обрано петроградця Г.А.Дюпперона. Цікаво, що з боку футбольних ліг Малоросії ніхто до складу комітету не увійшов. Харківського представника Д.Гілеспі обрали лише кандидатом у члени Комітету Союзу.
Ось такий стан справ у керівництві футболом був на державному рівні в ті часи. Але не за горами вже були й часи ще більш сумні й незворотні. На порозі був 1917 рік.
Анатолій Коломієць